Два роки тому на базі театральної студії акторка і режисерка Тамара Антропова створила аматорський театр TheatreRoom, який нині базується в Києві. На сайті про себе пишуть: «Наша команда — це як професіонали, так і люди, які прийшли до театру, не полишаючи свого основного виду діяльності». Перші роки діяльність була майже підпільна: вони не проводили набір, зосередилися на постановці вистави, власним напрямом діяльності і стратегією. Коли Маріам Агамян у 2019 році дізналася, що її п’єсу поставили в аматорському театрі, вона вирішила поговорити з колективом: про те, що таке альтернативний театр сьогодні в Україні — не весь глобально, а саме TheatreRoom.
У 2014 році я презентувала на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» свою роботу «Дядя Саша м’ясник». Текст про життя дівчини-підлітка у гетероприреченому світі я писала під менторством британського театру Royal Court за програмою підтримки драматургів від British Council Ukraine. З того часу я чула багато порад від режисерів з репертуарних театрів про те, як я маю написати іншу п’єсу. Підсумувати їх можна так: «У тебе хороша п’єса, але ти не думала написати іншу? На 40 сторінок. Загалом таку саму, але іншу». Це були не поради рівного — рівній, а вказівки для початківиці, яка пише якусь свою власну п’єсу, від тих, хто вже ставили і мертвих, і живих, але визнаних майстрів. З того часу я більше не писала для режисерів і якщо займаюся театром, то переважно документальним, без зовнішньої режисури. Автономному театрально-документальному проєкту «Мене бісить», яким я займалася з товариш_ками вже 5 років.
Керівниця і режисерка театру Тамара Антропова разом із колегою Анею Сімсон часто говорили про нестачу власного простору і думали про театр, де не було б когось над ними, де можна було би робити те, що хочеться. Коли Антропова врешті створила свою власну студію, то покликала Сімсон другою режисеркою. Після того, як знайшли приміщення і настав час робити постановку, обрали п’єсу «Дядя Саша м’ясник». Сімсон каже, що п’єса «підійшла за гумором і драматизмом». Антропова додає: «І героїв вистачило на всіх студійців — ти ж не можеш сказати комусь: іди десь походи, на тебе немає ролі. Працювали разом і виступати будемо разом!»
В аматорського театру є постійна залежність від приміщення, яке вдасться винайняти: чи буде воно у доступі довготривало? Чи можна там лишати костюми і декорації? Як будувати мізансцени? Де сидітиме глядацька аудиторія в новому приміщенні? Та попри виклики логістики така студія більш пластична у виборі матеріалу. «Нас надто мало, в нас немає “своєї публіки”, ми не можемо дозволити собі робити щось, що не цікаво нам самим. Найгірше, якщо ми не виправдаємо своїх сподівань», — говорить Антропова.
Не всі йдуть в TheatreRoom, аби стати акторами: хтось хоче вивільнитися, розвантажитися, розвинути уяву. «Ми працюємо не на диплом, не за нагороду, а для результату, — підкреслює керівниця студії. —При тому в кожної людини є свій запит. Ми робимо виставу десь поміж офіційними роботами студійців і моєю».
Сімсон пояснює, що від формальної освіти студію також відрізняє підхід до набору групи: «На актора у ВНЗ можна вступити лише до 26 років за умови, що в тебе «правильна» вимова, що ти не висока і не низька. І ще довгий, іноді зовсім не очевидний перелік суб’єктивних критеріїв. Наш театр готовий працювати з усіма, хто бажає».
Тамара Антропова прагне з часом створити сучасний демократичний театральний простір і будувати його на взаємоповазі, хоч це і складний процес, що вимагає переосмислювати роль режисера і «навчатися відмовлятися від диктатури».
«В нас немає «дідівщини» — ніби роль можна отримати, якщо ти довго вже в студії, а новенькі мають тягати декорації. Головну роль у «Дядя Саша м’ясник» грає Світлана Гуріна, яка тільки прийшла до студії. е її перший вихід на сцену і в неї добре виходить» — каже Анна Сімсон.
Світлана Гуріна, фахівчиня з інформаційної безпеки, довго забороняла собі мріяти про акторство. «З можливостей, які мені траплялися — роль у студентській самодіяльній постановці. Погано пригадую, ніби мені зізнається у коханні хлопець, а я — лялька, і далі ми мали танцювати». З бажання позбутися скутості Гуріна потрапила у студію і лишилася, хоча завдання вийти на сцену собі не ставила. «Ми працювали над монологами, тоді сезон закінчився і нас зібрала режисерка, і сказала, що хоче ставити виставу. Я не думала, що отримаю головну роль в п’єсі. Але я відчувала, що можу її зіграти. Наприклад, у п’єсі є знайомий мені тиск на героїню щодо містичного першого сексу, який ніби має відбутися терміново і вже. е напруження і тиск існували майже весь підлітковий період у моєму досвіді», — говорить Світлана Гуріна.
Велику роль у виставі грає Катя Кабакова. За рік до початку війни вона виїхала з Донецька. «Мене завжди цікавила можливість бути у театрі, але зупиняло те, що начебто всі вже знають мене у місті, дорослу людину. А потім я переїхала в Київ, у метро побачила оголошення і вже наважилася». За фахом Катерина конструктор одягу, тож коли може, займається і костюмами до вистав у TheatreRoom.
Кілька ролей у виставі зіграла однокласниця і колежанка по екстрадно-цирковому Антропової — Марія Охрименко. «За освітою я акторка. Десять років пропрацювала у Театрі ляльок, а потім пішла у декрет, і сталася велика перерва. Я хотіла відновити форму, тож пішла у студію. Наразі граю у виставі зі студійцями і викладаю сценічну мову». Сценічна мова — це досить універсальна дисципліна, оскільки можна навчити спрямовувати звук, розкрити себе, подолати затиски й відчути свою потужність.
Фото для сайту і соціальних мереж робить студієць Дмитро Когут: «Крім того, що я тут актор, я ще й інженер і фотограф. Ось так доводиться поєднувати. Я побачив оголошення в транспорті, зателефонував і почав займатися». У виставі Когут грає батька головної героїні: «Щоб зрозуміти мого героя, я почав спостерігати за проявами батьківства: якими маніпуляціями користуються, як вони розмовляють з дітьми. Зрештою, мені став зрозумілим мій герой і навіть сподобався».
На сайті театру є інформація про всіх: тут і програмісти, інженер, фотограф, спеціаліст з інформаційної безпеки, координатор проєктів, sales manager, project manager, медичний представник, конструктор. Там само є контакти всіх студійців та викладачок. І це якесь інше конструйування ідеї «людини театру». Ви не маєте справи з недосяжним образом, коли можна лише подивитися на фото і перелік здобутків — ви можете знайти цю людину, запросити її у свій проєкт. Це не закрита інституція, а така, що за її існуванням можна стежити й брати в ньому участь.
Цього року буде третій набір на акторський курс, куди ще можна записатися. Крім базових дисциплін додався курс сторітелінгу від незалежного режисера, актора, куратора і драматурга Павла Юрова, який він готує у розрахунку на дорослу аудиторію від 25 років. «Я проводжу інтенсивні заняття з акторами студії. Ми вчимося писати і розуміти історію. Майбутній курс, тривалістю п’ять місяців, готую на довгий час для нових людей. Ми плануємо опрацьовувати ідеї, проводити дослідження. Для мене важливо, щоб ці тексти спиралися на реальний матеріал, і що це буде ґрунтовна та ретельна робота». Юров — лауреат премії «Київська Пектораль», був рідером на драматургічній премії «Коронація слова» та фестивалі «Drama.ua».
Судячи з інстаграму, на посткарантинове майбутнє готують роботу з текстом «Чума» Камю. Мабуть, це один із важливих досвідів маловідомих авторів (таких, як я) — стати першим драматургом театрального колективу, а у моєму випадку ще й випередити Камю. І я вдячна за цей досвід невідчуження від своєї роботи TheatreRoom.
Текст: Маріам Агамян
Для обкладинки використані фото Дмитра Когута