Підтримати

«Квір-арт, herstories та емансипативні стратегії» — конспект лекції Ізабель Альфонсі

Матеріал містить зображення 18+

Claude Cahun Self-portrait, 1920
Claude Cahun Self-portrait, 1920

Що таке «квір»

Передусім «квір» — це політичне слово, яке колись було образливим. Його почали використовувати як інструмент для розширення прав і можливостей люди, яких цим словом ображали.

ЛГБТ-спільнота почала називати себе «квір» на почтаку 90-х, під час епідемії СНІДу. Це був спосіб говорити про різні ідентичності, чоловіків, жінок, фемініст-ок/-ів, хворих, здорових, людей зі СНІДом, спосіб говорити про інших.

Наразі «квір» відходить від ідентичності й здебільшого використовується для описання стилю життя, який полягає в спільності: бути разом, захищати людей, які не можуть себе захистити тощо. Епідемія СНІДу посприяла цьому об’єднанню та політичному активізмові.

Одна з ідей книжки Pour une esthétique de l’émancipation полягає в тому, щоби повернутися до політичного значення квір. Концепт переосмислення мистецтва через квір-теорію запозичено в Ренати Лоренц (Renate Lorenz «Queer Art: A Freak Theory»).

Маргінальна ідентичність (гомосексуальна орієнтація) ще не означає наявність революційних ідей. Феміністки, наприклад, не можуть бути абсолютно задоволеними, допоки трансгендерні люди в небезпеці. Донна Харавей [дослідниця історії науки та технологій, кіберфеміністка — прим. ред.] говорить про те, що всі наші погляди на світ сформовані нашим місцем у світі. Ми не можемо бути нейтральними. Квір-мислення дуже тілесне, воно заземляє.

Claude Cahun (Lucy Schwob) and Marcel Moore (Suzanne Malherbe) Illustration from Aveux non Avenus. Paris Editions du Carrefour, 1930
Claude Cahun (Lucy Schwob) and Marcel Moore (Suzanne Malherbe) Illustration from Aveux non Avenus. Paris Editions du Carrefour, 1930

Критика історії мистецтва з феміністичної позиції

У 70-х роках феміністки почали вивчати історію мистецтва із соціологічної точки зору, замість того, щоби вірити в геніїв (переважно білих гетеросексуальинх чоловіків), з якими просто «сталося» мистецтво.

Про причини, чому в історії мистецва немає жінок, пише професорка та мистецтвознавчиня Лінда Ночлін у есеї «Чому немає великих художниць-жінок?» (Linda Nochlin «Why Have There Been No Great Women Artists?»). Серед проблем авторка виокремлює неможливість пересування містом без супроводу та відсутність доступу до освіти на рівні з чоловіками.

Історія мистецтва також не любить пари або колективи. Наприклад, останнім часом багато говорять про французьку художницю Клод Каон (Claude Cahun). Але мало хто згадує її партнерку Марсель Мур (Marcel Moore), у співавторстві з якою вони створювали багато робіт.

У ранніх 20-х роках почали випускати перші видання про ЛГБТ. Тоді Клод Каон і Марсель Мур уже були активістками за права сексуальних меншин. З квір-методологією можна переосмислити історію мистецтва і знайти приклади можливого активізму, замість вигадування нового. Знаючи контекст, у якому перебували художники, можна знайти багато революційних ідей.

Частина книжки Pour une esthétique de l’émancipation присвячена вивченню мінімалістичного руху, а саме творчості художниць. Мистецтво мінімалізму — мистецтво без ефектів, усі об’єкти далекі від концептів, що сприяє постійним експериментам. Дискурс навколо мінімалізму має бути переосмисленим, зокрема зважаючи на інтимне життя учасників руху.

Одна з робіт, що критикує культ чоловіка-генія-художника — фотографія Лінди Бенгліс (Lynda Benglis) із подвійним ділдо (1974 рік). Це була своєрідна відповідь на надмірно маскулінні фотографії художника Роберта Морріса (Robert Morris) та інших художників-чоловіків того часу, що публікувалися в журналі Artforum. Окрім критичного погляду, важливо зауважити, що ця робота також вирізняється просексуальним характером.

Лінда Бенгліс, 1974
Лінда Бенгліс, 1974

Кожне авангардне мистецтво — революційне. Усі досі говорять про революційність «Чорного квадрату» Каземира Малевича, але мало хто знає, що він був анархістом. Потрібно спостерігати за революцією у мистецтві та революцією у думках.

Після того, як жінки-художниці стали «видимими» у 21 столітті, жіноче мистецтво ставало більш тілесно-орієнтованим. Феміністична історія мистецтва пропонує подивитися на чоловіче мистецтво так само, як ми дивимося на жіноче, а також вчить зважати на всі аспекти походження художника. Наприклад, на творчість композитора та художника Джона Кейджа (John Cage): коли дізнаєшся, що він був геєм у часи, коли про гомосексуальність не говорили, — у записі тиші починаєш бачити політичний контекст.

Одним із прикладів спільності інших є рух FHAR (Front homosexuel d’action révolutionnaire — Гомосексуальний фронт революційних дій), що виник у 70-х роках у Парижі.

Робет Морріс, 1974
Робет Морріс, 1974

FHAR відомий тим, що надав радикальну видимість гомосексуалістам протягом 1970-х років після студентських та пролетарських повстань 1968 року. Переважну більшість цього руху становили феміністки, які боролися за права геїв, а також захищали право чоловіків на фемінність.

Одним із учасників цього руху був Мішель Жорняк (Michel Journiac) [один із засновників руху «Мистецький корпус», для якого характерно було використовувати власне тіло, як мистецький матеріал — прим. авт]. Художник був католиком та планував стати священиком, але коли зрозумів що не може поєднати релігію та гомосексуальність, покинув церкву. Для автора важливо було поєднати релігійну символіку та квір-культуру, частково цим пояснюється використання власної крові у творах (низку робіт створено в часи епідемії СНІДу, який передається зокрема через кров).

За часів епідемії СНІДу, оскільки хвороба вважалася чимось аморальним, а хворі стигматизувалися, активісти були змушені створювати багато зображень та продукувати мистецтво, щоб показати про себе щось інше, показати свою силу.

Квір і сьогодення

Квір — це не рішення для всіх проблем, але це можливість подивитися на мистецтво 20 і 21 ст. у такий спосіб, щоб ліпше зрозуміти форми і політичні переконання. Проблема не в тому, щоб вберегти квір від капіатлізму, а в тому, щоб захистити кордони; не задовольнятися лише власними привілегіями, а прагнути до рівності. Спільність, боротьба з патріархатом, будь-якими проявами дискримінації, критика ідеї єдиного художника — можливості для подальшої діяльності.