Матеріал містить зображення 18+
Що таке «квір»
Передусім «квір» — це політичне слово, яке колись було образливим. Його почали використовувати як інструмент для розширення прав і можливостей люди, яких цим словом ображали.
ЛГБТ-спільнота почала називати себе «квір» на почтаку 90-х, під час епідемії СНІДу. Це був спосіб говорити про різні ідентичності, чоловіків, жінок, фемініст-ок/-ів, хворих, здорових, людей зі СНІДом, спосіб говорити про інших.
Наразі «квір» відходить від ідентичності й здебільшого використовується для описання стилю життя, який полягає в спільності: бути разом, захищати людей, які не можуть себе захистити тощо. Епідемія СНІДу посприяла цьому об’єднанню та політичному активізмові.
Одна з ідей книжки Pour une esthétique de l’émancipation полягає в тому, щоби повернутися до політичного значення квір. Концепт переосмислення мистецтва через квір-теорію запозичено в Ренати Лоренц (Renate Lorenz «Queer Art: A Freak Theory»).
Маргінальна ідентичність (гомосексуальна орієнтація) ще не означає наявність революційних ідей. Феміністки, наприклад, не можуть бути абсолютно задоволеними, допоки трансгендерні люди в небезпеці. Донна Харавей [дослідниця історії науки та технологій, кіберфеміністка — прим. ред.] говорить про те, що всі наші погляди на світ сформовані нашим місцем у світі. Ми не можемо бути нейтральними. Квір-мислення дуже тілесне, воно заземляє.
Критика історії мистецтва з феміністичної позиції
У 70-х роках феміністки почали вивчати історію мистецтва із соціологічної точки зору, замість того, щоби вірити в геніїв (переважно білих гетеросексуальинх чоловіків), з якими просто «сталося» мистецтво.
Про причини, чому в історії мистецва немає жінок, пише професорка та мистецтвознавчиня Лінда Ночлін у есеї «Чому немає великих художниць-жінок?» (Linda Nochlin «Why Have There Been No Great Women Artists?»). Серед проблем авторка виокремлює неможливість пересування містом без супроводу та відсутність доступу до освіти на рівні з чоловіками.
Історія мистецтва також не любить пари або колективи. Наприклад, останнім часом багато говорять про французьку художницю Клод Каон (Claude Cahun). Але мало хто згадує її партнерку Марсель Мур (Marcel Moore), у співавторстві з якою вони створювали багато робіт.
У ранніх 20-х роках почали випускати перші видання про ЛГБТ. Тоді Клод Каон і Марсель Мур уже були активістками за права сексуальних меншин. З квір-методологією можна переосмислити історію мистецтва і знайти приклади можливого активізму, замість вигадування нового. Знаючи контекст, у якому перебували художники, можна знайти багато революційних ідей.
Частина книжки Pour une esthétique de l’émancipation присвячена вивченню мінімалістичного руху, а саме творчості художниць. Мистецтво мінімалізму — мистецтво без ефектів, усі об’єкти далекі від концептів, що сприяє постійним експериментам. Дискурс навколо мінімалізму має бути переосмисленим, зокрема зважаючи на інтимне життя учасників руху.
Одна з робіт, що критикує культ чоловіка-генія-художника — фотографія Лінди Бенгліс (Lynda Benglis) із подвійним ділдо (1974 рік). Це була своєрідна відповідь на надмірно маскулінні фотографії художника Роберта Морріса (Robert Morris) та інших художників-чоловіків того часу, що публікувалися в журналі Artforum. Окрім критичного погляду, важливо зауважити, що ця робота також вирізняється просексуальним характером.
Кожне авангардне мистецтво — революційне. Усі досі говорять про революційність «Чорного квадрату» Каземира Малевича, але мало хто знає, що він був анархістом. Потрібно спостерігати за революцією у мистецтві та революцією у думках.
Після того, як жінки-художниці стали «видимими» у 21 столітті, жіноче мистецтво ставало більш тілесно-орієнтованим. Феміністична історія мистецтва пропонує подивитися на чоловіче мистецтво так само, як ми дивимося на жіноче, а також вчить зважати на всі аспекти походження художника. Наприклад, на творчість композитора та художника Джона Кейджа (John Cage): коли дізнаєшся, що він був геєм у часи, коли про гомосексуальність не говорили, — у записі тиші починаєш бачити політичний контекст.
Одним із прикладів спільності інших є рух FHAR (Front homosexuel d’action révolutionnaire — Гомосексуальний фронт революційних дій), що виник у 70-х роках у Парижі.
FHAR відомий тим, що надав радикальну видимість гомосексуалістам протягом 1970-х років після студентських та пролетарських повстань 1968 року. Переважну більшість цього руху становили феміністки, які боролися за права геїв, а також захищали право чоловіків на фемінність.
Одним із учасників цього руху був Мішель Жорняк (Michel Journiac) [один із засновників руху «Мистецький корпус», для якого характерно було використовувати власне тіло, як мистецький матеріал — прим. авт]. Художник був католиком та планував стати священиком, але коли зрозумів що не може поєднати релігію та гомосексуальність, покинув церкву. Для автора важливо було поєднати релігійну символіку та квір-культуру, частково цим пояснюється використання власної крові у творах (низку робіт створено в часи епідемії СНІДу, який передається зокрема через кров).
За часів епідемії СНІДу, оскільки хвороба вважалася чимось аморальним, а хворі стигматизувалися, активісти були змушені створювати багато зображень та продукувати мистецтво, щоб показати про себе щось інше, показати свою силу.
Квір і сьогодення
Квір — це не рішення для всіх проблем, але це можливість подивитися на мистецтво 20 і 21 ст. у такий спосіб, щоб ліпше зрозуміти форми і політичні переконання. Проблема не в тому, щоб вберегти квір від капіатлізму, а в тому, щоб захистити кордони; не задовольнятися лише власними привілегіями, а прагнути до рівності. Спільність, боротьба з патріархатом, будь-якими проявами дискримінації, критика ідеї єдиного художника — можливості для подальшої діяльності.