Підсумки 2020 року від редакції Your Art

Настя Калита, головна редакторка

По-перше, дивлячись на моє фото до цього матеріалу можна зрозуміти, яким був цей рік (посмішка видає, що я от-от заплачу).

По-друге, якщо без жартів, то ось що маю сказати. У 2020 році редакція Your Art разом із моїм улюбленим видавництвом IST Publishing зробила найважливішу, як на мене,  річ — видала перший друкований номер про українське мистецтво (до речі, якщо ви досі не вирішили, що дарувати, то купуйте нашу книжку тут). Метою видання стала фіксація найвагоміших культурних подій за 2019-2020 роки, і я вважаю, нам це вдалося зробити. Досі розчаровує та демотивує, коли не знаходиш наше видання в матеріалах щодо найкращих книжок року в провідних медіа. Хоча, здавалось би, ми вперше за довгий час зробили те, що давно перестали робити в медіа — оприявнювати світ мистецтва, робити його видимим. 

Your Art — некомфортний, безкомпромісний, він не орієнтований на широку публіку, але покликаний для того, щоб розказати — це і є основна наша мета. У 2020 році вона викристалізувалася ще чіткіше — це довгий шлях формування культурного фундаменту через медіапростір. Мусимо та продовжимо бути медіумом між суспільством та мистецькою спільнотою (саме тому, до речі, я часто наполягаю на тому, що ми пишемо не лише для вузького кола професіоналів і насамперед не для них).

Через ці події 2020 рік дав мені розуміння того, що культурі, зокрема мистецтву, важко окупитися. Ми оперуємо настільки абстрактним світом та його туманними поняттями, що часто людям, які не причетні до нього досі важко зрозуміти, що й навіщо ми робимо, а головне — навіщо це їм самим. Нам лише півтора року, тому я вірю, що все ще може вийти. (Хоча 2021 буде роком сюрпризів для читачів Your Art, але про це пізніше).

Якщо говорити про виставки, які пройшли, найбільшим враженням для мене стала виставка Льолі Єфремової. Узагалі весь похід туди виявився цілою подією. «Комната Льолі Єфремової» — це проєкт Дани Кавеліної, яка після самогубства Льолі перетворила її кімнату на тимчасовий виставковий простір. Льоля написала лист перед смертю до мами та друзів, а також залишила п’єсу по собі. Я все читала, і це неперевершені речі. Її перформанс не працює без її смерті (якби це зараз не звучало), і це насправді найкраще й найцікавіше, що я бачила за довгий час у мистецтві. Але виявилося, що Льолі не існує. З перспективи повноцінного художнього проєкту, напевно, головна відповідь на створення такої виставки звучить у відео Льолі, яке теж можна було подивитися в кімнаті: «Как жить? Вот вопрос какой. А умереть — это отказаться от ебанины». А, можливо, ні, й так просто намагаються привернути увагу до того, що належним чином оцінити й заговорити про роботу художника ми можемо лише після його або її смерті. Правдивої чи ні — це вже неважливо.

Найулюбленішим і найтеплішим явищем року став простір The Naked Room, де поруч з ними базуються The Naked Bar та The Naked Books. Проєкт не новий для 2020 року, вони запустилися раніше, але саме в цьому році став для мене найбільш важливим, бо він про все те, й про що ми з вами — про формування спільноти. Капіталізм — час, коли всі так чи інакше використовують одне одного, але наша спільнота стала спростуванням цього факту тільки через те, що ми не просто беремо, а ще й обмінюємося й підтримуємо, коли це потрібно.

Тут не можу не згадати свою улюблену редакцію. Робити щось разом — набагато більш цінно, ніж просто прагнути конкретних результатів, які потім можна виміряти, задовольнитися й полишити справу.

А ще 2020 — рік, коли я більше не сумніваюся в собі та в тому, що я роблю. Навіть коли таланить не одразу.

Світлана Лібет, старша редакторка

Мої підсумки року пов’язані з проєктами та роботами, що говорять про тіло. Перше, хоч воно тут радше через мою любов до розмов про технологію та майбутнє, — це колонка «PRINTF (“WHO AM I SAYING HELLO TO/N”)» Дмитра Михайлова. Дмитро вивчає філософію техніки в одному з університетів Китаю, а в цьому році почав писати для Your Art. Через редакторську роботу над його текстами я зрозуміла, наскільки важливо для кожного й кожної з нас — писати й виписуватися. За ці півтора роки існування нашого видання я помітила, що воно стало майданчиком для авторів та авторок, для нас як авторок та редакторок теж. «Тіло» тексту набуває форми із кожним новим його обмірковуванням та написаним абзацем.

Сприйняття тексту, іншого, себе часто досі є опосередкованим стереотипами про стать, вік, соціальний статус. Я би сказала, що не боротьба з ними, а радше свідоме до них ставлення та віднайдення способів їх обійти, залишити в минулому, було практикою, яку вибудовували художники й художниці, феміністки й феміністи, активісти та активістки у 1970-х роках.

Як такі розмови про тілесне стали можливим? Чим є наше тіло? Художниці 1970-х говорили про практику сприйняття тіла й вільного буття кожного в соціумі без гендерних або інших упереджень/розподілень. Одна з таких авторок — австрійська художниця Валі Експорт, чия ретроспектива була показана на кінофестивалі «Молодість». Вперше я дізналася про Валі Експорт на одній з лекцій Лади Наконечної, тоді вона показала роботи с серії «Конфігурації тіла» (1972–1977): про тіло й публічний простір, як ми намагаємося «вписатися» у простір та суспільство. На ретроспективі були показані вже режисерські роботи Валі Експорт, серед них: Facing a Family (1977) став першим мистецьким твором, який було показано на телебаченні. Фільм «Практика кохання» (1985) був представлений на 35-му Берлінському кінофестивалі. Серед інших її фільмів — короткометражний «Синтагма» (1973), «Далекі… Далекі…» (1973), «Невідомі супротивники» (1977), «Я гортаю зображення свого голосу в голові» (2009). Більше про фільми авторки можна дізнатися зі статті Олексія Кучанського — дослідника кіно, чиї тексти ми регулярно публікували цього року та дуже цьому радіємо.  

Розмова про тіло знайшла своє вираження в практиці більш сучасних авторок, які почали говорити про те, як комфортно жити та насолоджуватися. У галереї The Naked Room в Києві відбулася виставка Play. Pause. Stop. української художниці Аліни Копиці. Про неї я написала у межах воркшопу, присвяченому роботі з текстами про мистецтво, у Salzburg Summer School. Через пандемію я не змогла потрапити в Зальцбург, тож писала про виставку, яка відбувалася в місті, де я знаходилася — Києві. Вишивка, малюнки, відео — виставка Аліни Копиці була сповнена затишком, в якому хотілося відкритися й поговорити про те, що трапляється з тобою, відчути іншого. Сама ж Аліна поєднує у практиці особисті історії та розповіді близьких, друзів та знайомих про свої стосунки, уподобання та пристрасті. Усе це — про особисті кордони, які ми розуміємо, коли починаємо проявляти себе.

Квір-сцена сьогодні насичена, та справа не в тому, на мій погляд, що вона займає якесь особливе місце, ні — вона просто існує та розповідає про себе. У грудні в київському клубі 2c1b відбулася дрег-вечірка, де свій перформанс показала художниця та кураторка Аніта Немет. Енергія йшла від неї така, що неможливо було встояти — замотана у мотузки, вона проривалася назовні.

Аміна Ахмед, редакторка

Якби для підсумків року потрібно було обрати один матеріал — я обрала б недописану та врешті неопубліковану розмову з Андрієм Бойко про MOLPIK (Місяць литовської фотографії в Києві). Фестиваль, що тривав у Києві з 22 вересня до 25 жовтня одразу на 8 локаціях, представив (звичайно, спрощений) розвиток литовської фотографії — від класиків гуманістичної фотографії до сучасності.

Виставки в межах MOLPIK, схожість історії, підходів, описана спільність між українськими й литовськими фотографами та разюча відмінність репрезентації, архівації й наявності державної підтримки фотографічного мистецтва, наштовхнули мене на думку, що MOLPIK і литовська фотографія зокрема — це своєрідна історія про здобуток (маю на увазі описаний, досліджений фотографічний архів), який міг би бути і в Україні, але поки що так і не відбувся.

Згадуючи вересень 2020 року, говорячи про фотографію та проблему архівів, обов’язково хочеться написати про персональну виставку фотографа та викладача Віктора Марущенка «Архів» у галереї The Naked Room (виставка тривала з 9 до 23 вересня, а у ніч із 28 на 29 вересня Віктор Іванович пішов із життя). Про спадкоємність та важливий викладацький внесок Віктора ми писали тут, а про доробок Марущенка та його масштабність написали куратори в анонсі до виставки: «”Архів” просто й переконливо демонструє унікальність методу Марущенка: настільки він добре розумів, де, що і в який час знімає. Його практика дозволяє нам дуже чесно подивитися на те, що сталося не так давно, але вже встигло спотворитися в колективній пам’яті. Його карколомний архів — енциклопедія візуальних образів, який досі потребує глибокого й ретельного дослідження. Представлене на виставці — лише дещиця матеріалів. Прев’ю, пролог, переднє слово до, сподіваємося, великої ретроспективи, яка збереже для нас власну історію у візуальних образах. А для історії — ключову постать української сучасної фотографії».

Школу Віктора Марущенка я відвідувала у 2018 році, тоді ми багато говорили про важливість правильного підходу до збереження та архівації зображень. У цих розмовах Віктор часто нарікав на те, що його доробок нікому не потрібен («нікому» — інституції, що взялася б за його збереження) і місця, де зберігати плівки, також немає. Втім, події 2020 року усе ж дають надію, що скоро ситуація зміниться, а розмови з Віктором Івановичем, очевидно, не обмежувалися розмовами про архів. Інтерв’ю з ним стояло в моєму плані ще із січня 2020 року, але через карантин та інші, як тоді здавалося, більш важливі речі, ми так і не встигли поговорити.

2020 рік для мене — рік нереалізованих планів, постійного відчуття, ніби ти щось недоотримав і недовіддав. Після таких років хочу бути своєчасною, уважнішою та ніжнішою до близьких, справ і архівів також.

Історію з цієї фотографії я дізналася випадково — поруч із The Naked Room я зустріла знайому, ми зайшли до галереї, а біля цього фото вона розказала історію, як її дідусь був на цьому концерті в Кадіївці, і що коли робили це фото, шахтарі замастили співачці сукню й Ротару дуже засмутилася, тож дідусь моєї знайомої був змушений шукати нове плаття для зірки.

Уляна Калуш, молодша редакторка

Коли ми з редакцією обговорювали основні події року, я зловила себе на думці, що для мене це рік не заходів, а радше їх відсутності. Моє поле перебування звузилося до квартири й навіть коли карантин послабили, я так і не змогла відновити за собою звичку виходити на вулицю, ходити на виставки чи вечірки. 

З карантином я пройшла всі п’ять стадій горя за Елізабет Кюблер-Росс: заперечення, гнів, компроміс, депресія і прийняття, — думаю, що кожен з читачів тут впізнав щось схоже у себе. Після весняного локдауну у мене з’явилася дивна тривожність, коли виходжу на вулицю. Не те щоб я настільки боялася вірусу чи хворих — мені просто стало моторошно, відівчилася виходити назовні чи як.

Зраділа, коли адаптувавшись до нових правил реальності, улюблені галереї відкривали нові виставки, а клуби влаштовували культурні заходи. З останнього особливо сподобався Am I Jazz? 2020, що пройшов в київському клубі Closer, а завдяки онлайн-трансляціям я подивилася виступи, на які фізично часу не залишалося. 

Попри такий довгий вступ про пандемію та особисте переживання її наслідків, головним підсумком року для мене став напад Муніципальної варти на сусідній клуб Otel`. Ця новина облетіла всі сторінки популярних видань та інстаграм моїх знайомих, проте коротко все-таки нагадаю, що сталося. 

Наприкінці осені — початку зими до київських клубів та артпросторів почала вдиратися Муніципальна варта під виглядом перевірки дотримання карантинних обмежень. Кожен справляється з рейдами по-своєму, але що робити, коли навіть закритий, майже пустий клуб потрапляє під облаву? 

У ніч на 6 грудня в такій ситуації опинилися художники Антігона та Владислав Плісецький. У ту ніч варта, як на намолене місце, прийшла за адресою Нижньоюрківська, 31, проте того вечора там було тихо, вечірки не проводили. Здавалося, це поважна причина піти звідти, але хлопці з муніципалки виламали закриті двері клубу Otel`. Як пізніше пояснить прессекретарка Подільського управління поліції Києва Анна Страшок: «Оскільки цей заклад неодноразово порушував карантинні обмеження, під час суботнього рейду правоохоронці зайшли в приміщення, їм відчинили центральний вхід. У той час там перебувало дві особи. Вони з ними поспілкувалися та пішли. Нічого страшного там не відбувалося».

Фото нестрашного:

«Залили Влада газовим балончиком. Мене називали “конченою наркоманкою”, питали у Влада, чи він “підор”, а коли я сказала, що ні, то мені відповіли, що тоді я “підор”. Кричали Владу: “Стянись нахуй, тварина!”, “Ти йобнутий!”, “Закрийся, гандон”, “Зараз тебе вб’ю!”, “Зараз ти здохнеш!”», — розповідає Антигона.

«Нічого страшного там не відбувалося», — проговорюю в думках я, коли прочитала цей коментар з телефона в черзі у Billa на Майдані Незалежності. Вийшовши з магазину, я побачила автобуси Муніципальної варти, поліції та Національної гвардії, які тепер постійно «тусуються» біля мого дому. Відчуття тривоги знову нахлинуло на мене з новою силою, відчуття небезпеки, відчуття того, що вже завтра вони можуть виламати подвійні двері квартири, де живу я. А потім прессекретарка буде виправдовуватися: «Нічого страшного там не відбувалося». 

Тому закінчити хочу перефразованою цитатою з фільму Кіри Муратової «Три історії»: «Этому году я бы поставила ноль».

Саша Закревська, артдиректорка

У мене завжди було дві професії — дизайн і музика. 

На початку 2020 року мене як музикантку почала представляти французька агенція Nomade Booking , а також ростер Shape Platform (16 фестивалів та артцентрів, що підтримують та просувають обмін з музикантами та міждисциплінарними митцями). 

На початку весни в мене вже були розписані концерти майже на цілий рік. Серед них — фестивалі Urvakan (Вірменія), Maintenant та Riam (Франція), Cynet Art (Німеччина) і, звичайно, я дуже хотіла потрапити на улюблений Unsound у Краків, побачити там своїх давніх друзів і колег. Також цього року мене запросили на вітчизняний фестиваль «Стрічка» у Києві. Але потім сталася пандемія та локдаун.

Більша частина фестивалів перенеслась на 2021 рік, інші вирішили змінити формат та відбутися онлайн. Серед тих подій, що відбулися в онлайн-форматі, я би хотіла виділити наступні проєкти:

• Серія міксів на 20ft Radio від столичної команди екоактивістів Biorhythm, а також онлайн-івент на підтримку урочища Горбачиха — Амазонії посеред Києва, де на майже 83 гектарах  захований унікальний ліс, що став прихистком для рідкісних рослин і тварин (Громадське). 

• EVE8 займає особливе місце в цьому списку. По-перше, в часи, коли для українців кордони переважно замкнені — команда EVE8 показала різноманіття замків і фортець на території України, прекрасних місць, котрі можна було відвідати під час локдауну. Також EVE8 привернули увагу до занедбаного стану визначних пам’яток.

• Scary Beautiful від DJ Nastia (Анастасія Топольска) — серія стрімів, яка також має на меті привернути увагу до екологічного й архітектурного стану пам’яток України.

• Можливо, ви встигли помітити мою особисту любов до 3d-ілюстрацій, тому у цьому списку не обійтися без ініціативи Club Quarantaene — альтернатива вечіркам в онлайн просторі, де ти можеш гуляти й танцювати в чарівному змодельованому світі. 

Через те, що мені скасували всі мої закордонні концерти, як і багато моїх колег з індустрії, я залишилась без грошей та підтримки (знову після переїзду з Польщі, де я жила упродовж 6 років). Але завдяки цій ситуації я знайшла роботу дизайнеркою в Your Art. Тепер у мене найкраща команда з усіх, де мені доводилось працювати. Кожного дня завдяки роботі моїх колег я пізнаю нове зі сфери мистецтва й культури та розвиваю свій візуальний стиль.