Писати про Крістофера Александера у 2021 складно. Його книга кінця 1970-х просякнута майже клішованим ставленням до світу американоцентричного заможного білого чоловіка. Надто вже часто у тексті зустрічаєш автомобільні розв’язки, котеджі, домогосподарок і даунтауни. Кожні 20 сторінок книгу треба відкладати, заспокоюватися й усвідомлювати дистанцію у часі, адже її поетичність оманливо представляє текст збіркою хайку, над якою цей час наче не владний. Не дарма близькою колегою й співавторкою інших видань була Сара Ішікава — американка з японським корінням, а неподалік Токіо Александер запроєктував і збудував школу.
Але, беззаперечно, це геніальна книга, а її переклад українською — подія непересічна. Видання на багато щаблів перевершує сучасну профільну періодику й встановлює майже недосяжну художню планку. Проста, але влучна лексика, глибина погляду, відкритість до інтерпретацій і питань створюють інтелектуальну напругу між читачем і автором, якої сьогодні досягти дуже складно.
Сама мова книжки наче неможлива до застосування в Україні. Вона позбавлена стилю (пост)радянських текстів про архітектуру з безособовими реченнями та безпричинними процесами й водночас дуже далека від неструктурованих уламків англомовного дискурсу, який часом долітає до нас. Складно зрозуміти, на яку полицю її можна поставити — літератури про місто, теорії архітектури чи книжок з білими палітурками. Ця окремішність створює чималі проблеми, адже навіть влучне цитування розчиниться у закликах до «боротьби з неоліберальним девелоперським режимом», й точно не зазвучить «критично» у соцмережах. Що ж пропонує перекладене Миколою Климчуком видання?
Проти деяких власних переконань, автор все ж стверджує автономність дискусії про архітектуру і цим, на мій погляд, переконливо влучає в український контекст. Адже глибока криза тексту про архітектуру в Україні, що її можна чудово прослідкувати на сторінках двотомника Бориса Єрофалова «Архітектура незалежного Києва», поки що є нормою. Проти деяких власних переконань і я стверджуватиму, що ця автономія дискусії є засадою існування професійного поля, й відповідно — якісних, відповідальних і обдуманих архітектурних проєктів у містах.
Крістофер Александер формулює засади не лише методу проєктування і дизайну «на віки», але й наголошує на тому, що діяльність не можна відділити від самого середовища, в якому вона відбувається. Не буває шаблону простору без шаблону події та навпаки: якщо існує подія, для неї існує простір. Гадаю, що це непоганий виклик для сучасної архітектури житлових масивів, торгових центрів і багатьох інших типологій суспільства споживання. Якщо ми формуватимемо простори, що уможливлюватимуть лише споживання, шансів на те, що в них хтось зможе створювати мистецькі роботи, протестувати чи думати — вкрай мало. Тому дискусія про архітектуру — це дискусія про суспільство, традиція якої у нас наразі відсутня.
У деякому сенсі книга сама є вираженням центральної думки про існування «властивості без назви», що притаманна, за автором, всім цілісним, живим і вільним речам, подіям і людям. Вона гнучка і витримує побіжне читання, читання по абзацу і по 100 сторінок за раз, читання лише заголовків або розглядання зображень. Її можна читати в метро (ви будете виглядати дуже модно), вдома й в офісі (чи залишилися ще в когось окремі робочі місця?), але поки що не можна в бібліотеці — бо в українські бібліотеки вона потрапить не скоро, та й ми майже відучилися в них ходити.
Мушу зазначити, що відсутність передмови редактора чи вступного слова перекладача або й навіть авторcького коментаря до перекладу — невиправдана помилка, адже цей текст і книга «Мова шаблонів» (1977), за словами самого автора, є двома невіддільними частинами єдиної публікації. Якщо «Будувати на віки» є вступом до методу Александера, то «Мова шаблонів» — практичним посібником, де він показує всю розмаїтість застосування підходу. Таким чином, ми залишені з першою частиною дилогії, де Одіссей уже винайшов коня і наче успішно потрапив за стіни Трої, але чи повернеться він з чимось додому — невідомо.
Хоча покоління Tik-tok`у навряд колись серйозно сприйме цю книгу, її ритм дуже сучасний — кожна глава створює яскраві візуальні образи, не перевантажує й швидко закінчується, іноді навіть раптово. Та й автор зазначає, що якщо у вас не знайдеться більше, ніж однієї години — ви все одно зможете вхопити головну ідею і засновки книги. Можливо, навіть зумієте не забруднити білосніжну обкладинку перед тим, як поставити на обрану полицю (мені не вдалося).