«Як будувати на віки» — це видання Крістофера Александера, архітектора-практика, професора Каліфорнійського університету в Берклі, який досліджує просторові структури й взаємодію людини з архітектурою. Ще у 1979 році він написав книгу, що стала справжньою класикою в архітектурі та вплинула на розвиток дизайну, проєктування, архітектури та комп’ютерних наук. Актуальність видання не втрачається з роками і нарешті, завдяки підтримці Антона та Євгенії Борзових, книгу можна прочитати українською.
У центрі уваги видання — людина, а не особа архітектора, спосіб використання будинку, а не його зовнішній вигляд. Крістофер Александер розповідає про концепцію «якості без імені», формулює послідовну теорію архітектури і показує, наскільки тісно вона вплетена в саму природу людини. Чому нам так приємно гуляти вулицями середньовічних міст? Бо їх будували не архітектори, а звичайні люди.
Зміст цієї книжки краще розглядати в цілому, а не в деталях. Якщо у вас знайдеться на неї максимум година часу, то краще перебігти очима весь текст, ніж уважно прочитати перші два розділи. Саме тому я організував матеріал так, що ви за кілька хвилин складете уявлення про зміст цілого розділу, просто перебігши курсивні заголовки. Ознайомившись у швидкому темпі з початком, кінцем і курсивними заголовками кожного розділу, ви цілком схопите загальну ідею книжки — години часу вистачить. А якщо потім захочете заглибитися в деталі, то знатимете, куди йти, бо розумітимете загальний контекст.
Тільки один архітектурний метод існує поза часом. Він нараховує тисячі років — і сьогодні такий, як завжди. Традиційну архітектуру старих епох — сéла, шáтра, храми — усяке середовище, де людина почувається, як удома, — збудували люди, котрі добре розуміли цей метод. Неможливо створити велику архітектуру, великі міста, красиве середовище, в якому людина почувається органічно, якщо не дотримуватися цього методу. Як ви далі переконаєтеся, цей метод веде до архітектури, якій притаманні такі самі предковічні форми, як у дерев, гір і людських облич.
Проте досі ми обкладалися правилами, концепціями й ідеями про те, як зробити архітектуру і місто живими. Не вірили, що це може бути результатом природного процесу. Вважали, що треба працювати в рамках «системи», «методу», інакше середовище потоне в хаосі.
Напевно, ми боялися, що без плану й методу не зможемо опанувати хаос; гірше того, боялися, що витвір наших рук сам стане хаосом. Чому ми цього боїмося? Бо якщо вийде хаос, то з нас сміятимуться люди? А може, ми боїмося, що створивши замість мистецтва хаос, самі перетворимося на хаос, пустоту, ніщо?
Ось чому іншим людям так легко грати на наших страхах. Ми боїмося рукотворного хаосу, і тому нас неважко переконати, що нам потрібно більше методу, більше системи. Коли ми не озброєні методом, то боїмося, що в наших діях проявлятиметься притаманний людині хаос. Проте ці методи роблять тільки гірше.
Думки і страх, які стоять за цими методами, ілюзорні.
Саме страх, породжений ілюзіями, робить середовище мертвим і штучним. Іронія в тому, що ті самі методи, які ми винайшли, щоб звільнитися від страху, перетворилися на кайдани, від яких тільки більше проблем.
Адже насправді те, що нам здається в людській природі хаосом, — це багатий, гнучкий, розмаїтий порядок. У ньому є народження, помирання, течія, спів, сміх, шепіт, крик, плач, сон — усе, чим живе людина. Якщо ми дозволимо цьому порядку направляти архітектуру, то наші будинки й міста стануть лісами і луками людського серця.
Щоб звільнитися від цих ілюзій, штучних уявлень про порядок, які спотворюють нашу природу, слід спершу опанувати дисципліну, яка показує справжній зв’язок між людиною і середовищем.
А потім, коли ця дисципліна зробить своє діло і проткне бульбашку ілюзій, за які ми чіпляємося, ми будемо готові відкласти цю дисципліну і діяти так, як діє природа.
У чому полягає метод архітектури поза часом: засвоїти дисципліну — і йти далі, відклавши її вбік.