Анна-Марія Кучеренко — художниця, народилася в Києві, навчається в НАОМА за спеціальністю мистецтвознавство. Останні півтора року Анна-Марія малює олівцем. «Головна ціль — задовольняти власні естетичні потреби», — говорить дівчина. Увагу редакції художниця привернула після дебютної виставки в барі «ОКНО», де й познайомилися з її творчістю.
«Я з дитинства ходила в костел, і це стало вирішальним у створенні малюнків на релігійну тематику, з деяким використанням канонічних християнських елементів. Релігія займає особливе місце в моїй творчості, бо вона завжди поєднана з містичним, а головне — з вірою. Більшість робіт виконують суто естетичну роль, деякі є зображеннями сцен здебільш з кінематографа німецького експресіонізму, який на мене колись справив враження своєю містичністю й ірраціональністю. Я тут бачу схожість, бо й християнство, і німецький кінематограф того часу — це загострення емоцій».
У рубриці «Анкета» ми розповідатимемо про молодих українських авторів та авторок. Попередній текст був про художницю Ганну Заруму.
Як та чому ти почала малювати?
Малювала я ще в дитинстві, як і всі діти. Після цього була художня школа, де я прогулювала майже всі заняття, окрім графіки. Фарби завжди здавались мені неслухняними, натомість олівці давали змогу малювати дуже мобільно, де завгодно і коли завгодно. Я з дитинства пам’ятаю, що для мене графіка була «королевой всех искусств».
Епізоди, коли я активно малювала були дуже рідкі і короткі, мені вистачало інших засобів, щоб комунікувати зі світом. Півтора року тому я відчула якусь перманенту внутрішню злість, яка поєднувалася з незрозумілим почуттям швидкоплинності часу, саме тоді я й взялась за олівці. Малюнки того періоду — різнокольорові, дуже експресивні й щирі. Для мене вони стали закінченням одного етапу мого життя — «кульмінацією тинейджерства»; але також допомогли позбутися злості, яка іноді ставала активною, це наче бокс з самим собою і нова форма спілкування з навколишнім світом. Мистецтво стало для мене своєрідною терапією, яка спонукала шукати нові форми й засоби.
Чим би ти займалася, якби не тим, чим зараз?
Гадаю, я б займалась більше мистецтвознавством.
Найдорожча продана робота/ескіз/малюнок/тощо?
Зробила обгортку для одного бренду сорочок, але навіть не знаю, чи вони взагалі запустились. Взагалі з продажами мені не везе. Коли в мене була виставка, до мене декілька людей підходило, щоб купити малюнки, але потім вони чи перехотіли, чи просто забули. Багато малюнків я сама вирішила не продавати, хочу, щоб вони зараз були поруч, адже ми занадто зв’язані емоційно.
Хто герої твоїх робіт?
Головна героїня — я, образ дівчинки з оком, що випадає: «Бачу світ лише одним оком, і то тим, яке випадає». Інші персонажі — це образи, які переслідують мене упродовж життя. Я багато чого беру з образів християнства, бо в дитинстві ходила в костел, любила читати про життя святих. У християнстві кожна деталь невипадкова — «мова символів» — я намагаюсь у своїх роботах це використовувати. Деякі герої є синтезом моїх емоцій і роздумів, я кожному люблю придумувати історію, «намальовані друзі для намальованої мене». Важливо додати, що багато героїв і сцен я беру з німого кіно, воно дуже щире. Я люблю грати в такого собі археолога і знаходити маловідомі старі фільми.
Переглянути цей допис в Instagram
Допис, поширений Ганнуся-Марічка Кучеренко (@kucherenkoannamariia) 4 Жов 2019 р. о 1:13 PDT
Ти можеш назвати себе художницею?
Я ніколи навіть про це не думала, тому не знаю як відповісти. Насправді, я навіть не бачу сенсу це аналізувати й позиціонувати себе якось.
Що тебе найбільше дратує в українській культурі та чому?
Експлуатація «пострадянської естетики». Сама ця естетика давно залишилась у минулому. Як і радянське — вона є частиною нашої історії. Пострадянське — це не реальний, а казковий світ, який художники зображають як непохитну правду. Для мене це очевидно, адже достатньо хоча б подивитись, яких доводиться докладати зусиль, щоб «зафіксувати правду», у якій ми нібито живемо. Наприклад, якщо це фотографія, — знайти весь цей реквізит, одяг, килими на стіну і певну локацію. У такому разі варто подумати, наскільки це сьогочасність, а не лише репрезентація. Знову-таки, мені багато людей кажуть: «Це ностальгія». Але ностальгія — це коли ти щось бачив, жив у цьому і згадуєш минуле. У такому випадку, звісно, «пострадянське» — частина твого становлення. Але це не працює, коли тобі 20 років. Мене дратує, що у 90-х це було реальним місцевим явищем, тепер — навпаки, це ззовні нав’язаний контекст, а також спосіб бути «актуальним» або якось себе ідентифікувати.
Переглянути цей допис в Instagram
Допис, поширений Ганнуся-Марічка Кучеренко (@kucherenkoannamariia) 21 Лют 2020 р. о 7:36 PST
Ще я помітила тенденцію «постконцептуалізації», коли ти підганяєш свій унікальний, минулий досвід під наявну адженду. Хоча не можу сказати, що цей аспект притаманний суто українській культурі.
Навіщо зараз потрібні художники?
Функції художника безперечно розширилися і тепер кожен може обрати ту роль, яка йому ближча, ніхто нікому нічим не зобов’язаний. Ти можеш стати пропагандистом різних ідей, а можеш діяти суто інтуїтивно й естетично (це не скасовує першого і йому не суперечить). Якщо розглядати загально, то художники потрібні, щоб рефлексувати сучасність, ця функція мені здається незмінною упродовж століть, просто людство не завжди це усвідомлювало. Мені подобається, що мистецтво може в обличчі художника задовольнити нашу естетичну й інтелектуальну потребу, але повертаючись до першого речення — ніхто нікому нічим не зобов’язаний.
Що тобі дає навчання в НАОМА?
Якщо не брати до уваги навчальний процес, який дає хоча б мінімальне уявлення про історію мистецтв і мистецтвознавство загалом, то саме в НАОМА я зрозуміла, що художня освіта не зробить з «ремісника» «поета». Навіть студент художнього ВНЗ може мати поганий смак і не розуміти, чому твір мистецтва може бути «поганим і неякісним». Я, коли туди вступала, думала, що Академія стане осередком однодумців, але поки жодного там не зустріла.
Те, що ти дівчина, якось впливає на твою кар’єру?
Ні, але єдине що помітила: навіть моє погане селфі отримує більше лайків, ніж мій крутий малюнок.
Розкажи, будь ласка, про колаборацію з Юлією Стець.
Мене з Юлією познайомив наш друг Влад, це було приблизно рік тому. Через якийсь час вони мені запропонували використати мої малюнки як принт для хусток, для мене це було дуже несподівано, адже я малювала тоді «для себе». Іноді мені здається, що завдяки цій колаборації я не закинула малювати, мене надихав той факт, що хтось оцінив мою творчість. Зараз малюнки цього періоду в мене асоціюються з Юлією і Владом, адже це була спільна, весела робота, вона нас дуже зблизила. Я дуже рада, що навіть ці старі роботи на поганому папері, зроблені дитячими кольоровими олівцями, отримали нове життя.
Переглянути цей допис в Instagram
Допис, поширений Julia Stets Headwraps (@juliastetsheadwraps) 19 Лют 2020 р. о 9:34 PST
Переглянути цей допис в Instagram
Допис, поширений Julia Stets Headwraps (@juliastetsheadwraps) 16 Лют 2020 р. о 5:14 PST
Переглянути цей допис в Instagram
Допис, поширений Julia Stets Headwraps (@juliastetsheadwraps) 18 Лют 2020 р. о 12:40 PST
Переглянути цей допис в Instagram
Допис, поширений Julia Stets Headwraps (@juliastetsheadwraps) 21 Лют 2020 р. о 6:06 PST
Ким та якою ти себе бачиш через 10 років?
Як і більшість скажу що намагаюсь не думати про майбутнє. Сподіваюсь, через 10 років прочитаю цю анкету і понастольгую.
Переглянути цей допис в Instagram
Допис, поширений Ганнуся-Марічка Кучеренко (@kucherenkoannamariia) 6 Сер 2020 р. о 4:10 PDT
Переглянути цей допис в Instagram
Буває так, що від старих фресок залишаються лише фотографії почтаку ХХ століття Богоматір
Допис, поширений Ганнуся-Марічка Кучеренко (@kucherenkoannamariia) 24 Лип 2020 р. о 7:06 PDT