Підтримати

Уривок з книжки Аліси Ложкіної «Перманента революція»

cover.png

 «ЖИВОПИСНИЙ ЗАПОВІДНИК»: 

АБСТРАКТНИЙ ВЕКТОР

Паралельно з логоцентричним постмодернізмом у Києві розвивається інша гілка мистецтва: тут формується коло, в центрі уваги якого — абстракція, метафізика й алхімія взаємодії художника та живописної поверхні полотна. Кістяк цього напряму становлять митці трохи старші, ніж вітальна молодіжна «Нова хвиля». Тіберій Сільваші, Микола Кривенко, Анатолій Криволап — усім їм на момент розпаду СРСР уже за сорок, вони сформовані особистості й автори. До них долучаються талановиті однодумці — Марко Гейко, а також Олександр і Сергій Животкови. «Живописний заповідник» не видає маніфести і не створює колективних робіт. Це радше орбіта спілкування, лабораторія смислів. Художники, чий вік і енергетика не збігаються зі жвавою Паркомуною, намагаються знайти і сформулювати свою відповідь на питання, яким має бути мистецтво після краху ідеологій. В епоху, коли в повітрі витає дух експериментів з новими медіа, «Живописний заповідник» залишається вірним картині, обмежуючи нею свої формальні експерименти. Програмна консервативність, точніше, лицарська вірність медіуму, стокгольмський синдром відносно картини — усе це відбилося у назві групи. «Живописний заповідник» — це самовідчуття художників у світі, де живопис стрімко виходить із моди.

Мистецтвознавець Олександр Соловйов розташував цю групу на умовному екваторі між радикалізмом «Нової хвилі» й ретроградністю втомленого пізньорадянського академізму. В якомусь сенсі «Живописний заповідник» — справді наздоганяльна модерністська лінія в мистецтві країни, де традицію модернізму було перервано. Один із учасників групи, Микола Кривенко, в юності навчався в легендарного Григорія Гавриленка, тонкого майстра, який експериментував із нефігуративом ще за радянських часів. Художники «Заповідника» поновлюють спадкоємність між авангардом, неофіційною традицією та мистецтвом нової незалежної України.

Павло Ковач, «Жнивування», 1996
Павло Ковач, «Жнивування», 1996

Тіберій Сільваші, «Малярство». Інсталяція у межах кураторського проєкту Єжи Онуха «Живопис. Леон Тарасевич — Тіберій Сільваші»
Тіберій Сільваші, «Малярство». Інсталяція у межах кураторського проєкту Єжи Онуха «Живопис. Леон Тарасевич — Тіберій Сільваші»

Тіберій Сільваші, живопис, 1996, із зібрання сквайр, сандерс енд демпсі Л.Л.П.
Тіберій Сільваші, живопис, 1996, із зібрання сквайр, сандерс енд демпсі Л.Л.П.

Головний ідеолог цього кола — колишній керівник молодіжної організації київського відділення Спілки художників України, організатор етапних для трансавангардистів Седнівських пленерів Тіберій Сільваші. Еволюція Сільваші від м’якого реалізму початку 1980-х до монохромів пізнішого періоду — це акуратне намацування нових смислів у добу, яка втратила сенс. З одного боку, це, мабуть, синдром відмінника: успішному митцю, відомому своїм лібералізмом, хочеться сказати своє слово в новому мистецтві незалежної України. Художникам страшого покоління абстракція за нормами пізнього СРСР видавалася чи не найрадикальнішим порушенням табу. Проте вкриті чистим кольором поверхні Сільваші — це не так данина світовому модернізму, як відхід від надмірної наративності радянського мистецтва, своєрідна художня аскеза і творчий затвор. Водночас на рівні відчуття кольору Сільваші залишається вірним українській образотворчій школі з її тяжінням до соковитої барвистості. Так, можна заборонити собі писати багатофігурні оповідальні полотна, прийняти мальовничу схиму, але зовсім вийти із зони тяжіння локальної традиції неможливо, та й за великим рахунком не потрібно.

У нефігуративі 1990-х років загалом вчувається вплив української школи живопису — замилування яскравими, часом до болю в очах, фарбами (особливо в Анатолія Криволапа), любов до «м’ясного» живописного шару на поверхні картини тощо. Колір відіграє велику роль у філософії «Живописного заповідника». Опинившись на волі, у світі, де більше не діють закони попередньої епохи, художники шукають опертя у звичному живописному полотні. «Заповідник» потрібен їм, щоб хоч якось позначити межі в просторі тотальної вседозволеності. Накресливши, ніби герої гоголівського «Вія», довкола себе магічне коло, живописці поринають в емоційну оптичну подорож незвичною територією безпредметного мистецтва. Роботи цієї групи теж по-своєму психоделічні. Однак там, де молодшому поколінню знадобилися допоміжні психотропні речовини, зрілим майстрам вистачило чистого кольору й світла.

Анатолій Криволап, без назви (фрагмент), 1990
Анатолій Криволап, без назви (фрагмент), 1990

Роберт Саллер, «Обабіч», 2009
Роберт Саллер, «Обабіч», 2009

Проіснувавши близько п’яти років (1991–1995), «Заповідник» вичерпав себе, але художники цього кола й далі спілкувалися й експериментували з нефігуративним мистецтвом. На ринку абстракція виявилася зрозумілішою й затребуванішою: до середини 2000-х років картини цих митців домінували в київських галереях. Анатолій Криволап став одним із комерційно найуспішніших художників незалежної України. Тіберій Сільваші в часи міленіуму став ближчим до «Нової хвилі», робив проекти у київському Центрі Сучасного Мистецтва (Сороса), експериментував з інсталяцією. Він досі залишається вірним монохромам.

«Тоді складалася проблематика, яка здобула чіткіше формулювання і в теорії, і в практиці вже зовсім іншого покоління. Це була жорстко антипостмодерністська позиція. Лише тепер, коли я знаходжу паралелі у колег по всьому світу, прояснюється все, що тоді доводилося намацувати інтуїтивно. Наша відмінність — у позиції неприйняття текстоцентричної моделі. У 1990-х я так не думав, але тепер стали зрозумілими тези Хармана, Брасьє або Мейясу. І весь онтологічний поворот у мистецтві й філософії. Якщо говорити про долю живопису в постмедіумному світі та його можливості розуміння реальності (а це чи не єдиний інструмент метафізики), то, ймовірно, наші зусилля не були марними», — підбиває підсумок «Заповідника» Тіберій Сільваші.