Розповідь про холод

Цим текстом дозволяю собі бути максимально афективною. Тут не буде посилань на мислителів, роздумів про світову солідарність. Мною керує лише прагматичне бажання звільнитися від болю, що жевріє в середині, та страхом неприйняття там, де хочу бути важливою. На моє переконання, текст має силу відлікової точки, від якої може початися розмова. І, мені здається, її варто почати. «Можливо» — це інфантильно. Але я бачу забагато болю поряд, і в собі самій, і більше не хочу боятися про неї говорити. 

Ніколи не думала, що ізоляція може вивільняти. Вимушено сидиш вдома, оптимізуєш контакти й маршрути, від нудьги перебираєш шафу. Ні тобі вернісажів, звиклого білого галерейного простору, зустрічей в Ярославі з обговореннями концепцій. Нічого. Відчуття ніби ти жук, якого перевернули на спину і який щосили ворушить лапками, щоб знову відчути під ними землю. Погодьтесь, це не схоже на звільнення. Але ж відома купа прикладів, коли усамітнення спонукає до роздумів, осмислення себе та буття. Але питання у тому, що вивільнити й чи готовий ти до цього? 

Я виявилась НЕ готовою. 

Моє життя, як працівниці мистецької сфери, базується на постійній комунікації. Я рідко сиджу вдома. Радше проведу вільний вечір з друзями, або ж попрацюю поза чотирма стінами власної квартири, яку за шість років так і не облаштувала «під себе», бо не було потреби. Цей ритм був моїм свідомим вибором, в якому я думала, що щаслива. І, попри систематичне виснаження і перегони за новою важливою подією, мені здавалося, що так і треба. 

І от, карантин репресивно все змінив. Спочатку я намагалася бодай щось робити: купила настільну лампу, писала плани на день і в такий спосіб доводила собі, що все контролюю. Але чим довше я вимірювала кроками квадратні метри квартири й просиджувала годинами за ноутбуком (його відтак ненавиджу), то більше зростало в мені відчуття, що раніше не мало наді мною такої сили. З кожним днем це відчуття проростало в мене немов паразит, висмоктувало все: радість, здатність до дії, критичність. Відбирало усе, чим я пишалась. А саму мене перетворило на малу дитину, що потребує захисту. Життя стало чередою суцільної жалісливості, головного болю, паніки, частого дихання та тригодинного сну. Це відчуття було тривогою. 

Про жодну продуктивність мова вже не йшла. Я відчувала себе хворою, але фізично була здорова. Зазвичай хвороба супроводжується жаром, що полонить тіло. Це показник того, що організм бореться, акцентує на локалізації проблеми та її наявності. Але в моєму випадку, тіло полонив не жар. Навпаки, це був холод, що паралізує. І найгірше, що все моє тіло і розум ніби відмовляли в боротьбі. І я замовчала. Будь-яке слово давалося мені зі страшним зусиллям волі. А потім холод паралізував повністю і слово стало для мене розкішшю, на яку я не була здатна.

Коли безпричинні сльози та панічні атаки стали моєю нормою, а будь-яке найдрібніше завдання викликало паніку і страх, я вирішила звернутися до лікаря. Психотерапевтка, за що їй дуже вдячна, одразу відправила до психіатра з підозрою на тривожний розлад. Тепер мій стан набув означення, його підтвердили. Виявилось, що спілкування, робота було тим, в чому я топила свою тривогу, невпевненість і одночасно її підживлювала. Я зрозуміла, що для мене перегони і цей не уповільнений ритм був виправданням, яким захищала сама себе від думок про власну обмеженість і недосконалість. 

Повертаючись додому від психіатра, голову заполонили думки штибу «як це могло статися зі мною?», «я що, психічно хвора? яке безглуздя», «це якось само пройде, треба поспати (але ж не проходить)». Але впевненість лікаря в тому, що за два тижні мені стане легше, вселяли надію. З’явився шанс знову стати собою (тепер не певна, що це взагалі значить). Але одне питання нав’язливо засіло: в чому головна причина, що привела мене сюди, в клініку на Лісовому масиві?

Зрозуміло, що причина не одна, вони множинні, і, багато в чому, пов‘язані з моїм особистим: родиною, вихованням, стресовою роботою тощо. Але, у всьому я почала помічати єднальний фактор — це глибоко вкорінена налаштованість «на успіх». Багатьом це може здатися до болю знайомими мотивами: не бути як хтось, а бути кращим (бажано найкращим); ця робота (проєкт) прекрасна, а ця така погана, що краще б її не робили (особливо, якщо це не робота твоєї товаришки або товариша). Нас всіх заточують на здобуття абстрактного успіху, бо якщо ти його не досяг, то ти начебто ніхто. Дуже зручний запит (або обставини) капіталістичного суспільства, в якому конкретний ти повинен виробляти багато і стабільно.  Ба більше — не просто виробляти, а й робити усе бездоганно, щоб комар носа не підточив. Депресія, нездужання, вигорання — враз перетворюють тебе з усіма емоціями, словами, вчинками на виробничий баласт. Ти маєш чітко знати, чого хочеш, йти до великих здобутків з високо піднятою головою. І бути бездоганним. І цей запит, як не дивно, дуже популярний в нашому культурному середовищі. Ми схильні до продукування і це нормально. Але в ньому ми залежні: від думки оточення, від власних очікувань від себе, від примарних ідеалів та авторитетів. Здається, що крок вліво і все, що ти старанно вибудовував роками нівелюється однією помилкою, за якою тебе будуть судити. І судити не завжди відкрито, а, скоріш за все, за твоєю спиною. Це породжує тривогу, що стає тотальною, що забирає тебе і будь-яку мотивацію робити щось, бо так легше. Але ні.

І от, сидячи вдома і вживаючи таблетки за графіком, я хочу запитати: серйозно? Чому ми все ще продовжуємо слідувати цій установці, від якої страждаємо? Чому ми не можемо відмовитися від погоні за тотальним успіхом і дати кожному й кожній право на помилку? Саме помилка формує прецедент, дає початок обговоренню, розвиває загальний дискурс. Успіх оманливий, не існує його абсолютних критеріїв. Чому ж тоді не припустити, що довершена картина  зібрана із множинності «неідеальностей»? Чому історію все ще пише умовний «переможець», а бінарна опозиція та табори по інтересах такі живучі як концепція комунікації? Чому критика все ще перетворюється в болісний удар в спину, до якого ти не готовий та боїшся його? 

Ми власноруч формуємо цей невроз в собі, він є продуктом нашої уяви та завищених очікування від себе та ближнього. Проте — це не тільки мої утопічні уявлення про процеси породили в уяві ці начебто стандарти ідеалу, найперше — навколишній світ зробив мене такою. Я не знімаю з себе відповідальності в тому, щоб розібратися з власними переживаннями та передивитись своє сприйняття реальності. Але може час переглянути обставини соціального поля та його устрою, що підживлюють наші страхи й тривогу? Можливо, тоді ми станемо вільніші й нам не бракуватиме повітря в середовищі колег і соціуму й ми зможемо жити без антидепресантів та заспокійливих, станемо толерантним до іншого. І, як результат, — до себе.