Особистості властиво тяжіти до контролю над правом обирати, як їй померти. Хтось казав, що найбільша вдача за життя — померти у правильний час. Тому хіба можна вдало критикувати будь-яку стратегію, що обрала людина під час пандемії? Цього разу викладу думку, що переходила із дня у день через пів року після початку пандемії: стало зрозуміло, що світ не перебудовується, а змінює поставу, трохи горбиться. Я йому минаю. Я спостерігаю, як це минається. Нехай кожного разу думка і відчуття навколо власної суб’єктності будуть любов’ю без передумов, молитвою, ще не гармонією, але секундою до миру серця. Це самовираження — спроба прийняти усі позиції, як би вони не «помилялися».
Життя — сильне, і турбота про своє оточення є проявом цієї сили, а об’єктивізація турботи через політику все ж має інструментальний, і тому другорядний характер: турбота як результат власної діяльності переноситься в інтерсуб’єктивне, вже не власне, але й таке, що не є ще ані у володінні іншого суб’єкта, ані тиск прямої влади. Це мікропотенціал, мала сила, інерція поміж тими-хто-не-бачить-свого-обличчя. Проте ніяка інструментальність, навіть така мала — не позбавляє особистість щирості. Приходять й інші часи, коли моя інтенція, найкращі наміри нічого не важать. Тому: мені щиро шкода, що я не змогла і не зможу перетворитися на Дерево, що проросло у моєму Домі.
Мене цікавило Дерево як сутність, найближча до Дому. Дім — це [notes title=”архетоп” description=”Значення наближається до більш відомого «архетип», де ἀρχή — arkhé — «початок» і τῠ́πος — tupos — «тип», лише архетоп, враховуючи специфіку простору, має корінь τόπος — topos — «місце»: arche-topos —> archetope (див. James Harbeck, Joost van Baak).”]. Він набуває безлічі значень, він, беззаперечно, змінюється від перспективи, накладеної Я. Дім — формація істотно людської генези, від початку вигадана і продумана чиєюсь інтенцією. З цієї точки потрактування ми існуємо удвох: Я і Дім — у метафорі, метонімії, діалектиці, навіть взаємозапереченні буттів. Дім як доцентрове стає першоосновою, структурою, яка породжує (Дім як сім’я, умови росту для біографій) і наближається до людського тіла (мозок — «горище спогадів і знань»; вікна-очі; тіло як Дім для душі). Дім м’якою силою структурує досвід і пам’ять, він здатний закинути нас у творчість чи стурбованість (від методу loci — до одивнених liminal spaces, якими став світ на час карантину). З іншої проєкції, Дім — це й місток між тобою і Світом, мала модель світу, яка дозволяє бути присутнім у більшому-реальному зовні, не витрачаючи великих сил на це протистояння, чи відновлюючи сили у прихистку, просторі іншого типу присутності. Дім — зменшений Мідґард між пеклом і раєм, ще й безпосередньо ближчий, особистий. Протистояти у не-гармонії іншій особистості вдома щодень — це дуже важко, але зрозуміло; ще важче приносити у Дім характеристики тимчасовості чи межових просторів.
__ це випадкове світло мигачок на стіні поночі __
Так, ми випадково перенесли муки сумнівів щодо власної автентичності на цей простір, як і питання смерті — перенесли більше і мучилися сильніше, ніж, здавалося, люди зазвичай змушені мучитися під час аналізу цих питань. До того ж для багатьох Дім — усе ще дивна суміш одночасних насилля обов’язків і доброти турботи. Які метаморфози були б терапевтичні для нас після такого комплексу, окрім прийняття життя у карантині, акліматизації із факультативною надією на завершення? Мені перетворитися на Дерево — прийняти усю даність існування ще раз, одночасність життя і вмирання. Якщо й піддаватися підсвідомому маси, мітам культури — хай це буде не конспірологічний неспокій, а терапія природного у людстві, наприклад, єдність із собою і поколіннями предків у одному мітичному Дереві Світу. Саме по собі «дерево» дає прихисток, захищає тварин, утримує ґрунт від обвалів — за кількістю зв’язків і агентів воно стає навіть малим містом. Тому у момент карантину із вдячності за усе, що мені вдалося за життя побачити — хотілося бути Деревом свого Дому.
Тому я, колишній європеєць, просьюмер із буддистськими сентиментами, покидаю будь-яку надію на гепі-енд чи велике звершення у найближчому майбутньому. Я приймаю, що поміж мого коріння будуть дощові черви, шкідники, хтось зламає мою гілку (аби їм на свищика вистачило), з хворобами день у день буду сам на сам, і так далі. Цей новий стан навіть впливає на політичне: у мої соціальності безповоротно і швидко проходить революція — нове ставлення до безробіття і голоду, до спілкування, і турботи просто позбавляються суджень/категорій правильно-неправильно, рефлексій на конформізм-автентичність. Мої вибори тепер не намагаються розгорнутися у завжди обмеженій свободі — їх немає, я не рухаюся ні до об’єктів, ні позбавляюся суб’єктивного. Дерево — тяжіння до не-вибору як такого, що є гарним аргументом проти детермінізму, ширше — проти «ми всі приречені». Ми відповідальні, ми щиро відповідальні за себе. Ми щиро приймаємо усіх та приречені мати на це сили.
З перетворенням на Дерево відбувається перерозподіл коренів і чергування: виходити з Дому — дi/ом-овлятися із ситуацією. Очі обличчя — очка кори від колишніх гілок. Моє тіло — лише один стовбур, одна з колон храму чи головпоштамту, а крони-листя миготітимуть, як папір, листи-тексти, чати-екрани — усім на прихисток, мені на зустріч з іншими храмами.
Уночі дерева сплять, видихають, гілля високих опуститься до 10 см донизу. Динаміка людських легень — 2‒3 см. Моя метаморфоза розчиняється у післясонні, мушу проходити її знову, але сон фонить. Як дихати у приміщенні? Тепер у просторі я можу, чи вірю, що можу робити рішення. Я буду доглядати Дерево у собі, але і людину також. Мені здаватиметься, що я перетворюватиму Дім, завойовуватиму чи ігноруватиму простір. Моє сприйняття розповзається по щілинах гілками й корінням, усе має бруньки: часопростір, часточки його вагітні можливостями, де мій сміх, окрик, пісня, подих, рух, танець — усі можливі, є, рішучі та гарні. Врешті-решт, Я піддам сумніву свої досягнення і домашні гепенінги, а Дім буде захищати мене і далі, дивитиметься добрими очима батьків. Ще до Марії Кондо мені спало на думку: Дому потрібно дякувати. Як і вітатися з іншими просторами.
Si domi sum, foris, est animus, sin foris sum, animus domi est — «Поки я вдома, на вулиці мій дух; коли ж на вулиці, мій дух вдома». Так відбувається терапія: кожна зі структур приймається, поки я є Дерево, не здатне до руху; поки є Я та Дім. І так стає, що на вулиці до природи я Дерево із безлічі інших, до людей — самостійне буття, що підтримує себе у здоров’ї, власний собі oikos.