Стас Волязловський. Привласнення інклюзивності

Поєднати у своїй практиці первісні орнаменти, стилістику робіт людей із психіатричними діагнозами та естетику тюремної творчості можливо лише тоді, коли розуміння художником мистецтва не сформоване академічною традицією і каноном. Такий автор не мислить історією світової культури, чіткими межами періодів або ж конкретними методами художньої репрезентації. Все те, чим захоплювався і надихався Стас Волязловський, було втіленням мистецтва аутсайдерів. І хоча Волязловського як художника неправомірно вважати представником цього мистецтва, бо він мав початкову художню освіту, активно займався самоосвітою та й загалом був одним із найпомітніших та найуспішніших представників української художньої сцени 2000–2010-х років. Все ж його естетика розбудована саме на візуальних кодах, які автор підгледів та запозичив у світовій традиції ар брюту, а привніс у власну практику українськими образами.

 Буквальні, порнографічні, саркастичні та навіть аутоеротичні роботи Волязловського знаходили у глядача, — простих херсонських роботяг та колишніх ув’язнених херсонських колоній, — жвавий інтерес та захоплення. Його роботи не викликали агресивного спротиву, були зрозумілими глядачам, хоча автор часто зображував не тільки гендернонормативні, але й гомоеротичні сюжети, що зазвичай тригерять провінційні гомофобні настрої. Натомість реакцію несприйняття мистецтво Волязловського отримувало у столичного глядача [1]. Знаходилися такі, хто вбачав образу релігійних та моральних почуттів у творах Стаса Волязловського.

Кожен із життєвих періодів пов’язаний у Волязловського із певним захопленням у мистецтві, що формували його не тільки як художника, але і як особистість. Приміром, викладаючи підліткам кераміку у 1990-ті, Волязловський ретельно вивчав орнаментику первісної кераміки та сам створював декоративні тарілки, вази і скульптурні композиції на її кшталт. Йому імпонувала ідея введення в орнамент того, що суспільна мораль зазвичай цензурує  —  статевих актів або акцентованих геніталій. Завдяки стилізації таке зображення втрачає свою буквальність й перетворюється на орнаментальне мереживо. Етнографічність та народність наче визначають для художнього твору зону дозволу на табуйоване зображення, а утилітарне сприйняття об’єктів декоративно-ужиткового мистецтва зводить нанівець можливу художню маніфестацію. Волязловський пропонував такі декоративні тарілки до показу на нудних для молодого митця звітних виставках херсонської спілки художників, щоб зауважити, чи вийде у нього обійти вузьколобу провінційну цензуру. Ця дрібна й хуліганська художня провокація була для автора розвагою.

Коли кераміка набридла, Волязловський зосередив увагу на графіці — орнаментальні сценки перекочували з глини на папір і набували більш побутових та соціальних форм. Він вигадував персонажів, писав для них історії та активно поєднував текст з ілюстраціями. Свої роботи автор конструював як своєрідний комікс, де текст і зображення доповнювали одне одного. Дешеві художні матеріали, яскраві образи та ідеї «з народу», а також лаконічний та виразний стиль художньою практикою Волязловського поступово оформлювалися у «бідне мистецтво», arte povera Херсону. Ця невибагливість матеріалів  згодом стала однією з визначальних рис херсонського художнього феномену — хер-арту.

Іншою рисою хер-арту були впливи народного та аматорського мистецтва. Так, феномен Поліни Райко, її практики малювання як самотерапії та самовивільнення, що збереглися ансамблем стінописів у будинку мисткині неподалік Херсону, з початку 2000-х й до сьогодні мають помітний відгук у практиці херсонських художників. Стас Волязловський був одним із тих, хто і через особисте знайомство із Поліною Райко, і у візуальному діалозі з її мистецтвом перейняв інтерес до народного ірраціонального малювання, як розповіді собі про себе. 

Пошуку авторського художнього методу у житті Волязловського посприяли кілька подій. Найперше, участь у діяльності центру молодіжних ініціатив «Тотем», де Волязловський поряд із Максом Афанасьєвим та Оленою Афанасьєвою створювали сміливі, експериментальні та часом шалені твори відеоарту за типом «рідкого телебачення» [2]. У практиці автора це згодом отримало закономірне продовження — самостійно, спільно із художником Сергієм Братковим, а також у складі музичного гоп-глем гурту «Рапани» в колаборації із художником Семеном Храмцовим, Волязловський створив галерею метафоричних історій на тему провінційності та абсурду життя у Херсоні та за його межами.

А от передумовою появи найвпізнаванішого стилю художника — малюнків кульковою ручкою на старому вживаному текстилі, себто авторських «ганчірок», — у численних інтерв’ю Волязловський визначав розмову з художником Юрієм Соломко на початку 2000-х. Соломко тоді вказав Волязловському на схожість його робіт із шизофренічним письмом, що і стало відправною точкою нового самовідчуття — «У своїй творчості я постійно чогось боюся, весь час щось недоговорюю. І якщо дійсно мої малюнки як у шизофреників, то, власне, можна розслабитися. Бо це як в Ільфа і Петрова — „один товариш здався у психушку, щоб сміливо сварити радянську владу”» [3].

Насправді ж Волязловський емансипував право на складні й неоднозначні образи й теми, фактично надавши своєму мистецтву ознак інклюзивності. Тобто визнав, що воно не намагається бути традиційним чи конвенційним, взявши право говорити про найнеприємніші соціальні теми — гомофобію, псевдоветеранів та культивування лжегероїв, міщанство та провінційний кітч, пізньорадянський та пострадянський побутовий расизм, поліамурність та перверсивність, депресію та пограничні емоційні стани. Волязловський свідомо і добровільно привласнив собі стигму щодо аутсайдерства у мистецтві, яку у західній художній практиці намагалися нівелювати ще з 1970-х, поки пострадянське українське мистецтво навіть не розглядало роботи аутсайдерів як частину художньої традиції.

Своє тяжіння до пострадянської провінційної естетики та кітчевості Волязловський назвав шансон-артом. А також визначив себе художником пеніс-арту, бо незмінним елементом більшості образів в його роботах було стилізоване або ж декороване зображення фалоса. Що ж до настрою, тематики й херсонського походження, Волязловський вочевидь був представником та залишився утіленням хер-арту. Усе це він перетворив у сплав нової візуальної мови та впізнаваний авторський стиль. І хоча у своїй практиці та особистому житті Стас Волязловський одночасно іронічно й трагічно переживав конфлікт індивідуальності і маси, себто безталанного соціуму і талановитого художника. Але протягом усього життя все ж не покинув рідний Херсон, на вулицях якого знаходив для свого мистецтва прототипи й теми.

[1] Каталог виставки Стаса Волязловського «Лібертінаж» став однією із підстав судового позову проти «Карась Галереї» у 2017 році. Більше інформації за лінком

[2] Більше про херсонський відео-арт та «рідке телебачення» за лінком на сайті Відкритого архіву українського медіа-арту

[3] Глеба Галина. Спасибо за пенис-арт, Стас Волязловский. 2018 — UPD

Більше про Стаса Волязловського та його роботи можна знайти у архіві українського сучасного мистецтва від Дослідницької платформи PinchukArtCentre.

Підготовлено за матеріалами Дослідницької платформи PinchukArtCentre