14 вересня у «Довженко-Центрі» відкрили Музей кіно. У музеї зараз проходить виставка, присвячена ВУФКУ — Всеукраїнському фотокіноуправлінню. У 1920–1930 роки організація займалася розвитком української кінокультури, об’єднала працівників різних галузей культури, та після 1930 року ВУФКУ втратило свою автономію та стало частиною «Українфільму», підпорядкованого «Совкіно».
Настя Калита поговорила з кураторами Музея кіно — Анною Онуфрієнко, Олександром Телюком і Станіславом Мензелевським — про роботу з архівами, стуктуру музею та плани на майбутнє.
Чим цей проєкт особливий та важливий для України зараз?
Анна Онуфрієнко: Зараз в Україні відбувається переосмислення радянського досвіду — через декомунізаційні процеси, через розкриття слідчих справ, внутрішніх протоколів певних інституцій. Важливість цієї виставки зокрема у тому, що вона ставить питання про те, як сьогодні працювати з радянським спадком. Явище ВУФКУ, про яке ми говоримо у виставці, — радянське, але успіхи ВУФКУ були під час періоду українізації, періодом авангардних пошуків і залученості українських митців у європейський контекст. Ми пропонуємо більш пильно придивитися до тих культурних процесів, які відбувалися на теренах України в радянський час, побачити там поруч із пропагандою також видатні твори, які сьогодні знають у світі як беззаперечну класику. Якщо ми сьогодні декомунізуємо і піддамо цензурі Довженка, Малевича і Кавалерідзе й інших українських радянських діячів, то вже в найближчий час ми побачимо, що ці прізвища привласнить собі Росія, і відвідуючи MOMA або інші культурні інституції у світі, ми з подивом дізнаємося, що ці всі люди створювали лише російську культуру. Досвід ВУФКУ сьогодні важливий, щоб українці розуміли, що у нас була прогресивна міська авангардна культура, з якою хочеться асоціюватися сучасним молодим людям, яку вони можуть переосмислити та продовжити.
Олександр Телюк: Варто одразу сказати, що Музей кіно поки лише формує постійну колекцію і перші роки працюватиме виключно з тимчасовими виставковими проєктами. «ВУФКУ. Lost & Found» — перша виставка Музею після його відкриття.
Загалом Музей кіно мені здається вкрай важливим як поза прив’язкою до повістки українського сьогодення, так і поза тим фактом, що втілила його саме команда Довженко-Центру.
Кіно — специфічна галузь і дивно, що його історія досі не була інституціалізована в Україні. Справедливості заради, варто згадати певні види не надто публічних музейних кімнат при одеській та київській кіностудіях, спорадичні і вкрай суб’єктивні виставкові ініціативи присвячені кіно в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, а також більш відкриті та сучасні виставки «Тіні забутих предків» в «Мистецькому Арсеналі» та «Кінотрон» в ЦВК, але саме формат спеціалізованого Музею кіно з постійною експозицією та колекцією має надати історії кіно в Україні новий канон та більш сталий вимір.
Якщо говорити про те, чому «саме зараз», то, на мою думку, в Україні досі існує лихий збій в механізмах колективної пам’яті, слабкий зв’язок з різноманітністю репресивних та емансипаційних досвідів минулого, а також брак певної візуальної грамотності, нечуттєвість до іконічних образів історії мистецтва і кіно. З усіма цими лакунами, гадаю, і має працювати Музей кіно.
Станіслав Мензелевський: Треба уточнити про який проєкт ідеться, музейний чи виставковий?
Якщо про музейний: попри те, що Музей кіно виник у Довженко-Центрі нещодавно, сам центр, як державний кіноархів, насправді уже чимало років і виконував чи не всі класичні музейні функції: збереження, дослідження, зберігання. Від 1994 року Довженко-Центр зберігає фільмокопії (плівки), архівні матеріали (афіші, фото, сценарії…), а з 2011-го систематично займається їх дослідженням, а також популяризацією українського кіно. Інституціаналізація «музею» передбачала радше нові форми комунікації з аудиторією. Так, до дослідницької, фестивальної, та видавничої діяльності, додалася ще й експозиційна. Звісно, наш Музей кіно не перший, адже формально існують інші профільні музеї та час від часу виникають довкола кінематографічні ініціативи на різних культурних майданчиках. Так, в Києві є Музей театрального, музичного та кіномистецтва, а при Одеській та Київській кіностудіях пліснявою вкриваються музейні кімнати, чи то радше сховища. Маючи непересічний матеріал, вони просто не знають, що з ним робити.
Якщо про виставковий: це перш за все спроба відійти від віктимних інтерпретацій радянського минулого. Ми хотіли показати, що в 1920-х роках українська культура мала свою суб’єктність, автономний статус та успішно реалізувала самобутній політико-естетичний проєкт. На жаль, його історія цікавить закордонних спеціалістів та ширшу аудиторію набагато більше ніж наших співвітчизників. Саме тому ми обрали тему втраченого як драматургійне ядро майбутньої виставки. А відштовхнувшись від втрачених фільмів, вирішили розказати історію успіху українського голлівуду 1920-х в Україні і в світіі.
Розкажіть про структуру музею, з чого він складається?
А. О.: Якщо говорити про простір, то сьогодні є дві великі виставкові зали площею близько 1500 кв. метрів (на першому і п’ятому поверхах), де розміщена виставка. Також нещодавно відкрився кінолекторій, у якому проходить паралельна програма: кінопокази, лекції, обговорення фільмів. Маємо окрему зону для дітей, у якій по вихідним дням відбуваються цікаві дитячі заняття.
О. Т.: Наразі Музей є структурним підрозділом Довженко-Центру. Разом з іншими відділами, такими як Кіноархів та в майбутньому Медіатека, він покликаний робити доступними і відкритим фільмові та паперові фонди Довженко-Центру. Розвивати критичне мислення, формувати нові знання та демократичні наративи про історію кіно.
Розкажіть про команду, яка створила та створює Музей Кіно?
А. О.: Це унікальна команда людей-ентузіастів, які захоплені українським архівним і сучасним кінематографом, кожен із них в той чи інший спосіб долучився своїми знаннями і досвідом до створення цієї виставки і відкриттям Музею кіно, з ними було приємно працювати пліч-о-пліч.
О. Т.: Осіб, які долучилися до створення дуже багато, одразу хочеться перепросити у тих, кого не згадаю. Ідея музею належала Івану Козленко. Творенням Музею займалися його співробітниці Олена Гончарук, Августа Самойліченко, Марина Скирда, піаром — Мар’яна Мусій. Над архітектурою і дизайном першої виставки «ВУФКУ. Lost & Found» працювали Саша Бурлака та Лєра Гуєвська. Я, Аня і Стас — виступили кураторами цієї виставки, в подальших виставок будуть також інші куратори.
С. М.: Неодмінно ще треба згадати про креативну директорку Ольгу Жук, яка долучилася до роботи над виставкою та музеєм у різних жанрах та іпостасях (від роботи із простором усього Довженко-Центру/навігації (разом з Надією Кельм) до супервайзингу відновлених субтитрів фільму відкриття «Нариси радянського міста»). Юлю Лесечко та Ольгу Буряк, що працювали над дотичним до виставки проєктом он-лайн платформи vufku.org, та зусиллями яких ми маємо прекрасну програмку та путівник виставкою. Ледь не забув про каталог виставки, дизайном якого опікувалися Ольга Жук та Альона Соломадіна.
Чим ви керувалися як куратори при конструюванні експозиції та виставкової програми?
А. О.: Нам було важливо не лише дати уявлення про діяльність ВУФКУ, але й також познайомити глядачів з тогочасним контекстом. Адже українські 1920-ті — це дуже захопливий період в нашій культурі, не лише тому, що в цей час жили і працювали такі культові фігури як Михайль Семенко чи Лесь Курбас, Іван Кавалерідзе чи Олександр Довженко, але й тому що відбулися величезні, просто тектонічні зміни в усіх сферах життя — в міській культурі, театрі, літературі, архітектурі, економіці.
О. Т.: Головним джерелом візуального натхнення нам слугувала естетика українського радянського кіно 1920-х: конструктивізм, монументалізм, прості та грубі форм. Саму ж структуру виставки ми поділили на три умовні зони: досягнення ВУФКУ як державного підприємства; дипломатичні відносини українського і європейського кіно (перший поверх); синтетичність кіно як медіуму і як наслідок працевлаштування на ВУФКУ письменників: від Семенка до Мандельштама, акторів театру Курбаса, художників і так далі (п’ятий поверх).
С. М.: Я б ще додав паралельний сюжетний мотив, мотив втраченого. Розуміючи, що від одного з найцікавіших періодів в історії українського кіно, збереглася менше половини фільмів, ми вирішили побудувати нашу драматургію саме довкола цієї нестачі (конкретних фільмів, репресованих режисерів, притомної кінознавчої традиції, солідарного досвіду культурних діячів, урбаністичної та модерної української ідентичності). З одного боку, це передбачає якусь інтригу, що ж там втраченого, а з іншого, глядацьку ангажованість, активність у віднаходженні цього втраченого. Так виставку і назвали lost&found. Тож ми вибрали десь 10 найцікавіших втрачених фільмів 1920-х та вирішили повторити досвід ВУФКУ, запросивши до участі у виставці сучасних художників, літераторів, музикантів… Запропонували їм на основі збережених артефактів втрачених фільмів (це міг бути постер, інтертитри, кілька кадрів) створити роботи у звичних для них жанрах і форматах.
З якими цікавими фактами або історіями ви стикалися під час дослідження теми українського кіно?
А. О.: Мене особисто дуже здивувало, наскільки в той час були тісно пов’язані різні сфери культури. Цікаво було помічати, як в кіно потрапляли люди різних професій, наприклад, поети-футуристи — від Михайля Семенка до Миколи Бажана і навіть Владіміра Маяковського, або режисери й актори з театру «Березіль», той же Данило Демуцький, оператор «Землі» Довженка, працював фотографом в цьому театрі. Дивуєшся, яким вітром занесло в кіно одного з найталановитіших українських скульпторів — Івана Кавалерідзе. Складаючи цей пазл, розумієш, що це були не поодинокі генії в вежі зі слонової кістки, а живі молоді люди, більшості з яких не було і 30 років, які багато між собою спілкувалися, дискутували, захоплювалися роботами один одного, переймали досвід, жартували. Це був дуже жвавий культурний процес. Навіть більше, вони тісно взаємодіяли і зі своїми європейськими сучасниками, багато подорожували.
Крім того, мені були цікаві якісь дрібні деталі з тогочасного повсякденного життя, наприклад, в одному із моїх улюблених шматків кінохроніки мене вразило, що марафонці біжать по бруківці босоніж, в іншому, що люди виносять на марш обкладинки книжок, перемальовані розміром із людський зріст, зокрема ми там бачимо Григорія Епіка «Без ґрунту» і Скрипника «Інтелігент». Багато відкриттів про тогочасний знімальний процес я зробила, переглядаючи відео бекстейджу зі зйомок. Наприклад, на відео про зйомки «Нічного візника» ми бачимо як створюють бурю в кадрі — вітер дає пропеллер, для імітації руху трясуть бричку з актором і крутять декорації міста, згори героїв поливають з лійки, це все дуже кумедно виглядає і дуже вражає, коли бачиш ці кадри у самому фільмі і розумієш, якими підручними засобами ця ілюзія кіно створюється, і що це працює.
О. Т.: За три роки роботи над матеріалами виставки таких історій назбиралася величезна кількість. Епоха ВУФКУ вмістила в собі велику кількість людських історій і емоцій, найцікавішими з яких для нас були малі наративи обабіч магістральної лінії історії кіно 1920-х, вибудованої українськими кінознавцями виключно навколо фігури Олександра Довженка як «національного генія». Нас натомість більше надихали якісь побутові деталі на кшталт, скільки тоді коштував квиток в кіно; хто з письменників-футуристів лишився в Харкові при переїзді ВУФКУ до Києва; на кого з режисерів малювали карикатури в журналі “Кіно”; скільки українських фільмів 1920-х було втрачено.
С. М.: Мене особисто дивували сюжети далекі від фактоцентричної історії, якісь несподівані зустрічі, побутові, навіть тілесні речі. Коли історичні скетчі, до яких ми звикли у школі, ставали реальними людьми.
Наприклад, чимало майбутніх кінематографістів їхали в Ялту чи Одесу на курорт, лікуватися, або лікувати родину, і так перетворювалися на режисерів та адміністраторів студій. Або історія нікому невідомого багатодітного батька, каменяра Степана Шкурата, який, знявшись у «Землі» Довженка, став згодом одним із найбільш впізнаваних акторів українського кіно. Малодосліджена тема, на яку б я із задоволенням написав статтю, це вплив природних умов на радянський кінематограф. Знімаєш фільм, а освітлення природного нема, сидиш з командою у селі нудишся, випиваєш, а потім тебе раптом відсторонюють від зйомок, в режисерське крісло сідає хто інший. Це реальна історія Акселя Лундіна, уродженця Стокгольма на зйомках фільму «ПКП». Або, ти Михайло Капчинський, колишній керівник одеської та ялтинської кінофабрик. Тебе призначають директором (продюсером) епічної постановки на честь революції 1905 року. Безліч локацій (Москва, Петроград, Севастополь, Краснодар, Тифліс, Баку, Батумі, Одеса), але всюди кепська погода. Ти ризикуєш, робиш весь фільм там, де погода завжди сприятлива, в рідній Одесі, і, зрештою, виходить «Панцерник “Потьомкін”» — легендарний фільм світового кінематографа.
Які наступні виставки будуть у музеї та про які періоди ви збираєтесь розказувати?
А. О.: Виставка про ВУФКУ триватиме до початку грудня, далі будуть інші виставки присвячені українському (і не тільки) кіно, цікавим культурним явищам.
О. Т.: Точного плану виставок у нас ще немає, але надалі певно це будуть інші історичні періоди. Попри наш інтерес до стрімкого періоду кіно 1920-х, ця тема поки здається вичерпаною для нас на кілька років наперед.
В експозиції, крім історії, присутні сучасні митці. Чому саме ці художники?
О. Т.: Художники та літераторки були запрошені до участі в виставці для того, щоб сучасними візуальними рішеннями та мовою розповісти про, на перший погляд, архаїчний період 1920-х. Як свого часу ВУФКУ запрошували до роботи в кіно Василя Кричевського, а журнал «Кіно» Володимира Татліна до оформлення номерів, так і ми хотіли в проєкті переосмислення ролі ВУФКУ залучити сучасних авторів та авторок. Ми запросили близьких по світогляду митців, а також тих хто працює з радянським минулим та кіно. Особисто я хотів бачити у виставці навіть більше сучасних мисткинь і мистців, але після численних внутрішніх дискусій ми зупинилися на наявному балансі архівних та сучасних вкраплень.
З чого складатиметься лекційна програма?
О. Т.: Паралельна програма виставки, крім екскурсій, містить також кінопокази, адже саме досвід безпосереднього перегляду рідкісних фільмів 1920-х мені здається найбільшим цінним у всьому проєкті. Крім того в листопаді буде лекторій «Культурфільм: ВУФКУ». Відбудуться лекції від історика українського кіно Любомира Госейка, композитора Олексія Ретинського, теоретикині візуального Оксани Саркісової. Понад те в програмі виставки маємо кіноперформанси: гурт «Вагоновожаті» зіграють музику до пригодницької драми режисера Георгія Тасіна «Ордер на арешт» (1926), а Мар’яна Садовська вперше в Україні представить власний музичний супровід до фільму Олександра Довженко «Земля» (1930).
На який ефект ви розраховуєте?
А. О.: Як мінімум, щобщоб абревіатура ВУФКУ стала знайомою багатьом сучасним глядачам, як максимум, щоб виставка привернула увагу до українського архівного кіно і до тих людей, які його створювали. Також розраховуємо, що виставку побачать люди, які залучені у сферу кіно сьогодні. Мені здається, що вони можуть знайти тут низку дієвих механізмів, як пожвавити сучасний кінопроцес.
О. Т.: Головне сподівання — дійти до точки неповернення в цій справі. Хочеться, щоб Музей кіно і виставки на кшталт «ВУФКУ. Lost & Found» мали регулярне місце в майбутньому незалежно від персоналій, які будуть їх втілювати. Розраховую на нові хвилі людей, які матимуть смак до архівного кіно і будуть здатні направляти інспірування ним на критичне осмислення минулих та новітніх політичних режимів.
С. М.: Освітній, естетичний, політичний
Світлини: Марія Павлюк