Майстерня Сома існує у Львові понад рік. Це самоорганізована спільнота, що спонукає до критичного мислення через нестандартні медіуми, насамперед через рух власного тіла. Засновниці описують свою практику так: «бачимо своєю місією створити нову культуру тілесності, в центрі якої будуть права людини та вільне дослідження. Нам близькі питання тіла в урбаністичному середовищі та DIY культура».
Наразі Сома існує саме як практика в тому сенсі, що розповідь про неї неминуче опирається на власні враження, неможливо цитувати, адже тексти про неї ще не створені. Бажання такий текст мати, а також розуміти з чого і кого виростають ініціативи подібні до Соми, спричинило це інтерв’ю. Яна Бачинська поговорила із співзасновницею майстерні Ольгою Марусин про історію створення, глядачів та вектори розвитку.
Розкажи, як твоя біографія привела до створення Соми?
Ну для мене це все почалося з того, що я мусила собі влаштувати паузу. Чимось схоже, на те, що маємо зараз, насправді. Якось часто з не дуже приємних обставин починаються зміни. Я мусила зупинитися, вийти зі свого звичного перевантаженого ритму, і нічим особливо не займатися. Повернутися до простого. Це привело мене до танцю, до якихось щоденних експериментів, малювання, я пробувала різні речі, пробувала зрозуміти, чому моє тіло мене не слухається, болить, і як мені краще взагалі функціонувати в світі. Я багато їздила, дивилася, як буває в різних місцях, трохи за кордон, трохи в Україні. Це був такий собі танцювальний туризм — приїжджаєш в інше місце, де нікого не знаєш, там треба трохи виживати, можна бути ким завгодно, є з ким танцювати, вчитися і розмовляти. Було цікаво, як можна вчитися у різних людей з різними мовами і підходами, слухати, як вони думають. Було буто, контактна імпровізація, ґаґа, аксіс силабус. Мені дуже сподобався цей необумовлений простір присутності, який створює танець, і просте глибоке спілкування, яке в ньому стає можливим. Я не ставила собі за мету якісь досягнення чи професійність в танці, швидше, було цікаво, як він впливає на мій спосіб думати і дивитися на речі. Вдома, звичайно, я також танцювала, розсунула меблі в кімнаті, і багато лежала на підлозі, ходила на голові (усміхається). Ну але завжди цікавіше бути з кимось, в спілкуванні. У Львові це було досить неможливо. Тобто можна було піти на танцювальний клас. Або можна було піти з друзями на пиво. Мене не дуже влаштовували ці формати. За пивом ми з Людою Сущенею запровадили для всіх спільне малювання. Скільки б не було людей, завжди був якийсь скетч-бук або великий листок паперу, фломастери, і всі брали участь в цій грі. А для танцю я почала шукати простори, куди можна було б приходити порухатися самій, і почала запрошувати ще людей, ділитися досвідом, дивитися, що може вийти. Наприклад, Христю Скорубську. Це було гарно, але дуже нестабільно. Треба було орендувати приміщення, а хтось просто не хотів ділитися простором, хоч були вільні години. Коли платиш навіть цих 120 грн за годину — з’являється відчуття, що час — гроші, і якось вже на підлозі не лежиться. А потім ми дізналися, що Fredra 61 залишають своє приміщення актового залу на книжковій фабриці «Атлас». На той момент ми якраз найбільше зустрічалися танцювати з Христею, співзасновницею Соми. Ми подумали і вирішили, що якось зможемо назбирати гроші, і забрати це приміщення. Христя могла б вести класи з контемпорарі, я — робити якісь експериментальні заняття з дизайну, плюс джем кожного тижня. Нас не залишала думка, що є ще багато цікавих людей у Львові, які захочуть чимсь там займатися. Зможемо самі організовувати воркшопи, класи, запрошувати людей з-за кордону, робити вечірки. Пробували уявити, що ще може бути в такому місці, і кому воно може стати потрібним. Це все дуже було наївним тоді. Деякі друзі вже взялися допомагати, робили ремонт, принесли меблів, купили танцювальний лінолеум, бо початково приміщення було без світла і опалення. Якраз тоді познайомилися з Тонею Зеленіною, і вона одразу стала частиною цього всього. Тоді приблизно і сформувався найосновніший колектив майстерні. Це відповідає на питання? Думаю є ще інші шари.
Інші шари це, мабуть, про освіту, бо наскільки знаю, ти не маєш академічної хореографічної освіти. Розкажи про те чим ти раніше займалася, бо у Соми є не лише тілесний напрямок, а й візуальний.
Взагалі якщо про бекграунд, то найбільше до цього призвело те, що я люблю робити речі, які не мають назви. Спочатку я мала вступати на філологічний факультет, але різко вирішила, що хочу займатися дизайном. Вступила в Лісотехнічний на ландшафтну архітектуру, мені не сподобалося, і я кинула. Ще дитинку в цей самий час почала вирощувати. Потім моделювання костюму в академії мистецтв. Це теж нічим мене не збагачувало, тому потім на графічний дизайн перевелася. Десь між цим всім я ще була директоркою скейт-шопу.Під час навчання було так, що мені хотілося взяти з нього інструменти, але і людей з якими разом можна щось робити. У всіх проєктах, за які я бралася, все завжди називалося експериментальним. Моя дипломна робота з графічного дизайну — це була анімація, якою я раніше ніколи не займалася. Я починала щось робити, і вже по дорозі розбиралася, як, тому це ніколи не було доведено до професіоналізму. Цікавіший був процес пошуку, може, цього якраз я по суті і вчилася.
Далі рік працювала в рекламній агенції], і тоді ж почала викладати в Академії мистецтв. Я розробляла там програму з ілюстрації.
До того не існувало програми з ілюстрації в академії?
Якісь були, але пан Петро Нагірний доручив створити нову, і я дуже вдячна за його довіру.
На кого ти орієнтувалась, розробляючи цю програму?
На те, чого я б хотіла повчитися, аби стати ілюстраторкою, які б у мене виникли питання. Я дуже довго не знала нічого, не мала якихось ґрунтовних знань. В академії історія мистецтв, яку мені викладали, не доходила і до 50-х років. В різних джерелах шукала, це був досить серйозний дилетантизм, орієнтирів не було.На свій досвід спиралася. Займалася тоді айдентикою і ілюстрацією, найбільше книжковою. Працювала з видавництвом «Вавилонська бібліотека», Ромко Малиновський змусив мене тоді читати хорошу літературу. Дуже цікаво було з «Уотом» Бекета, це був, можна сказати, танцювальний досвід. Підходи, які спрацювали для мене — пропонувала студентам і студенткам, і дивилася чи це для них виявляється так само цінно.Вже пізніше я дізналася, як вів свій форкурс Johannes Itten в Баугаузі, це було вау, відкриття. Це було схожим на те, що я сама шукала наосліп. Звісно, його метод був набагато більш розгорнутим, стільки досвіду. Про Black Mountain Сollege, було схоже відкриття, наче не чогось нового, а дуже знайомого зсередини. Або деяких хореографів, наприклад, Michael Klien, який каже про танець як про естетику змін, бо танець дозволяє побачити, як бути активною в стані, коли не знаєш що відбувається і розумієш це лише по дорозі. Я весь час танцюю з речима, якими починаю займатися.
Ти дуже цікаво перейшла від візуального в танцювальне, і це перетікання спостерігається в діяльності Соми. Розкажи про інші напрямки, адже це не лише про тіло і рух. І чи ти взагалі розділяєш напрямки?
Для мене Сома це в першу чергу про спосіб бути, включити свою людськість в будь-яку діяльність. Хореографи, які мене надихають, розуміють танцю не як репрезентативний інструмент, а як спосіб мислити, танець — це фізичне вираження думки. Київські Tanzlabotratorium, наприклад, влучно називають тіло критичним агентом мислення. Вже коли я займалася дизайном, зрозуміла, що найкраще «йде» не коли сиджу за компом, а коли дійсно йду, бігаю, стою на голові. Певно, це всім знайомо. Коли є можливість артикулювати думку через рух. Тобто майстерня це швидше про пошук рідного способу мислення-відчування, а через який медіум це буде виражатися в світ — перформанс, танець, візуальне мистецтво, література — це вже не так важливо. Найцікавіше мати можливість зустрічатися з іншими, різними способами мислення, бо у кожної кожного є свій. Можна просто контактну імпровізацію потанцювати.
А можна коментар щодо явища, згаданого на вашому сайті — галицький квір?
(Нестримно сміється) На Галичині теж мусить бути квір, і він мусить бути якийсь інший ніж в інших місцях, бо тут особливі умови для нього. Ну, галицьким квіром ми себе відчули. Спочатку досвід, потім назва. Мені дуже цікава мова, те як досвіди набувають означень графічних чи тілесних. Від мови залежить те, як відбувається комунікація. Важливо знаходити вираження досвідів, які існують. Галицький квір був неназваний, відповідно на нього можна було не звертати увагу. Це можна писати так — halyckyj queer.
Розкажи, хто до вас приходить?
Спочатку це були різні аудиторії для різних подій, тобто, на вечірки чи концерти приходили трохи інші люди, ніж, наприклад, на дихальну практику о 9 ранку. Але з часом вони зближаються, і нас дуже тішить, що інколи це ті самі люди. Тілесні практики перестають бути шаблонним атрибутом «просвітлених гіппі», це просто практики людини, яка має тіло; а вечірки можуть бути класним танцювальним джемом і перформативним середовищем. Ми навіть придумали для цього назву, «культура перебування», або «культура бути». У нас були такі постери «танці для архітекторів та архітекторок», «фізкультура для художників та художниць». То так воно по суті і є. Тобто, приходять люди, які займаються якоюсь інтелектуальною чи творчою працею, і разом з тим розуміють важливість тілесності. Був, наприклад, Кін, архітектор із Гонконгу, який приходив на дихальну практику і контемпорарі, а потім сам запропонував і провів подію, де можна було рухатися і малювати інших з натури. Часто це люди в пошуку, пробують для себе щось нове, і займають відкриту проактивну позицію. Студенти і студентки мистецьких вузів, просто молодь, яка шукає для себе вільне середовище і готова проявлятися. Дуже різні і красиві люди. Часом це люди, які не знаходять собі місця в інших середовищах, а в майстерні почуваються добре. Ми б дуже хотіли, щоб до нас приходили люди 60+.
Той досвід, що ви створюєте в майстерні, які місця чи інституції ви бачите близькими до нього?
Sari-sari точно, це в Берліні. Це наша сестринська організація. Вони готують їсти, у них cooking and performance. Це теж самоорганізована майстерня.Ще це часом може бути схоже на звіринець, human nature reserve. Досвід кожного разу формується по-іншому.
Щодо цього, то у мене і багатьох інших було враження, що коли потрапляєш в Сому і навіть місця довкола неї, різко починає пахнути Берліном. Чим це досягається?
Не знаю щодо «нових Берлінів», які призначають різним місцям. Для мене Берлін — місце, в якому нема нічого особливого, але все нормально, тобто немає поняття «нормально». Просто йдеш вулицею, і люди дивляться на тебе з інтересом. І всі місця дуже непретензійні: бар це кімната де п’ють пиво, а Sari-sari — це вітальня і кухня, де готують їсти, їдять і займаються перфоменсом, танцюють, спілкуються. Все роблять люди, які там є, можуть проявлятися, демонструвати власні способи думання і відчування. Це і створює ось це особливе враження.
Мені це звучить як певна невідчуженість. І це одразу сплітається з історією створення Соми, про те, як тобі бракувало часу в певних місцях, оскільки була погодинна оплата. Потім ти також згадувала експеримент як спосіб існування. А це, як відомо, те, що може вдатись чи не вдатись, тобто те, що важко комерціалізувати. Сома позиціонується як некомерційний проєкт. Розкажи чи це так, чи й далі так буде, і як ви виживаєте.
Я ще не зовсім виробила сміливість про це говорити, ну і це не дуже добре. Є якийсь опір дивитися в сторону грошей, бо це про інший тип відносин.
Річ у тому, що коли починаєш щось продавати, це має бути зрозумілим, людина має отримати вигоду чи готову річ, юзер рев’ю, кількість зірок, визнана практика в рамках галицького капіталізму… Галицький квір, наприклад, не дуже туди пасує. Якщо вигадуєш нові слова для нових речей, їх важко продавати, та й не хочеться, бо це викликає певні очікування. Хоч ми і пропонуємо деякі зрозумілі практики і формати, як йога, наприклад, або сучасний танець, все ж в першу чергу Сома — це місце, де людина мала б сама проявлятися. Нема гарантій, що їй буде добре чи цікаво, чи що це їй знадобиться, може це взагалі нічим не закінчиться. Є, приходять, люди, які хочуть робити те, що не має аналогів, але вони не приносять грошей. Важко продавати естетику змін. Тут виник наш найбільший внутрішній конфлікт і пастка. Спочатку ми вклали свої кошти, які досі не повернулись, це було рік тому. Зараз середовище існує на внесках учасників та учасниць, трохи на вечірках, є ще кілька людей, які допомагають більше, але цього наразі все одно недостатньо. Це викликає втому, бо постійно треба вигадувати способи, як назбирати цих клятих грошей на оренду. Багато волонтерської праці багатьох людей, вся команда не має ніякої зарплатні, і ми все одно досі в мінусі.
На якомусь етапі діяльності почало виглядати, що ми інституція, а не просто творчий колектив. Це розуміння прийшло десь через пів року. Коли починали, ми взагалі не розуміли, що робимо, це ніяк не називалося. Думали, просто будемо танцювати. Найцікавіше займатися дослідженням, але дослідженням чого ми займаємося? Що таке самоорганізація? Ми створюємо середовище для себе, чи для інших? Хто кому має платити? Ми робили навіть брендінг, піар стратегію, це все відчувалося якось не дуже.
Чи є сподівання чи фантазії на тему державної підтримки?
Ми почали писати проєкти на гранти, їздили на курси культурного менеджменту. Це все ще одна гра, в якій теж свої правила. Поки у нас не надто багато досвіду, до того ж зазвичай фінансування дають на конкретний проєкт з початком і завершенням, з результатом, який можна порахувати, а суть діяльності майстерні в щоденній практиці. Лише зараз збираємося реєструвати свою громадську організацію, раніше, якби ми почали це робити одночасно з усім іншим, і робили все по закону, ми би просто нічого не створили.
З якими інституціями, проєктами чи особами ви хотіли би співпрацювати?
Почну з тих, з ким вже співпрацюємо, і хочемо ще, бо маємо гарні співпраці. Ми робимо з Феміністичною майстернею раз на два місяці чудові квір-вечірки з перформансами і масовою хореографією. Інша дуже цікава для нас співпраця, яку ініціювали музиканти Юра Булка і Остап Мануляк. Утворилася перформативна група, і ми працювали над своєрідним музично-перформативним ландшафтом, це подія, яка мала відбутися у Львівській Філармонії. Довелося, на жаль, це все відкласти через карантин. «Так вийшло zine» — самовиданий наїв-журнал, який ми робили з Пашком Олефіренком і Настею Гугою. Пашко також організовував у нас концерти, і виступав зі своїми гуртами Pilikaju і Продукти. З «Правда,б, галерея-батярня» у нас дуже дружні стосунки. Це тут у Львові, дуже важливо і хочеться ще більше зміцнювати локальну мережу. Цікаво би було колись поспівпрацювати з муніципалітетом. Якщо поза Львовом, то ми мали невеликий досвід співпраці з дослідницькою групою Tanzlaboratorium, і дуже хотіли б її поглибити в майбутньому. Навіть подавали на грант HBCE проєкт за їх участі. З Катею Тарановою, організаторкою фестивалю «Втіло», були хороші ідеї спільних проєктів, хотіли, наприклад, привезти Steve Batts, і влаштувати дослідницьку театральну лабораторію. Дуже любимо маріупольську Платформу ТЮ. Ще з нереалізованого було б дуже цікаво попрацювати з Метод Фондом. Хочемо запросити Sari Sari для обміну досвідом. Взагалі дуже багато, я можу не зупинитися.У нас було кілька іноземців з воркшопами, деякі з них хотіли б ще повернутися, наприклад, майстер буто з Японії Кацура Кан. Він хотів приїхати цього літа і зробити невелику постановку. Минулого року його воркшоп привернув багато уваги.
Можливо, я не спитав чогось важливого?
Важливо те, що Сома це політична практика.
Я вів до того, питаючи про комерційність, можна було б це якось доповнити?
Ну тут треба розібратися, в якому сенсі політична. Ми робили одного разу таку структуру, називається Парламент. Це теж практика, розроблена Michael Klien, танцювальний скор. Вона полягає на тому, що люди мають можливість протягом кількох годин спостерігати за собою, як вони спостерігають за іншими, і які формуються при цьому взаємодії. Цілий список правил/умов, як, наприклад, не розмовляти, постійно тримати в увазі людей, не втілювати ідей, не перформити, — виключають діяльність, яка відповідає соціальним патернам. Дуже цікаво бачити, що залишається. Мені подобається, що це називається «Парламент» бо це місце, де відбуваються переговори про соціальні стосунки, по суті те, чим вони мало би бути, місце де всі присутні, і всі проявляють свою позицію. Це дуже напряму і легко береться з тіла. Не треба нічого знати. Не треба доктрин, воно дуже живе. Потім виявилося що це про співіснування, про те, де з’являється спільне, як це спільне підтримувати, як особисті амбіції кожної чи кожного можуть туди вписатися, як знайти свої особисті границі, на що опиратися в ситуаціях невизначеності, і ще багато всякого.