Антуан д’Агата (1961 р.н.) — французький фотограф, режисер, член агенції Magnum Photos, лауреат Niépce Prize. Навчався в International Center of Photography, у Нен Ґолдін та Ларрі Кларка.
д’Агата досліджує різні залежності, секс, проституцію, нав’язливі стани та інші, переважно табуйовані, теми, використовуючи насолоду як провідника в темряві. Через тематику, з якою він працює, його часто називають одним із найбільш контроверсійних або радикальних фотографів сучасності. Роботи Антуана д’Агати переважно автобіографічні. На відміну від типової репортажної фотографії, він є безпосереднім учасником ситуацій. Життєвий досвід — основа його творчості.
Зроблені в стані втрати страху й контролю, його роботи вирізняються графічністю, напругою та тривожністю. Водночас д’Агата абсолютно байдужий до техніки та естетики: «У моїх фотографіях логіка відчуттів поглинає естетичну догму та упереджені ієрархічні структури простору й часу». Зі слів автора, випадково знайдена розмитість фотографій дозволяє зобразити інший аспект реальності, у якій він керується інстинктами, щоби вихопити суть того, що відбувається.
13 жовтня в межах лекторію Bird in Flight Prize’19 пройшла зустріч із фотографом Антуаном д’Агатой. Bird in Flight Prize — фотографічна премія, що має на меті підтримати авторів, які відступають від традиційних образотворчих стандартів. Цьогоріч серед журі премії був також Антуан д’Агата.
В інтерв’ю Аміні Ахмед та Світлані Лібет фотограф розказав про фокус свого дослідження, проблеми, які він бачить у світі, та людей, яких знімає.
Фотографії у матеріалі мають вікове обмеження 18+.
Що є об’єктом вашого дослідження зараз?
Я балансую між насиллям, що відбувається вночі, та насиллям, що відбувається вдень. Минулого тижня я знімав на фабриці, як люди працюють руками, із різним обладнанням та інструментами. Кілька тижнів тому я був у Тіхуані, найжорстокішому місті на світі, де стріляють на вулицях та готельних номерах. Зараз місто в найгіршому стані з тих, що я бачив. Через велику кількість насилля та наркотиків, люди починають нагадувати привидів. Доки моє тіло мені дозволяє, я буду ходити від одного до іншого, від економічного насилля до кримінального. Це мій спосіб продовжувати відчувати, вірити, боротися та ділитися з іншими тим, про що світ сьогодні.
Який світ сьогодні?
Я не економіст, я фотограф, але бачу, що економічна логіка сьогодні настільки самодостатня, що годує сама себе. Це мене лякає. Уже не йдеться про якусь елітарну групу, а про машину, яка має свою енергію та свою стратегію. Таке враження, що сьогодні вже ніхто не може керувати цією машиною, вона працює у занадто швидкому темпі, отримує прибуток від власної енергії, а до людей їй байдуже. Люди не вважаються людьми, вони більше нагадують далекі предмети, м’ясо.
Я інстинктивно обираю політику. У мене дуже специфічна ситуація, яка пов’язана з моїм досвідом та з усіма «привидами», яких я знав у своєму житті, та яких уже немає в живих. Я відчуваю, що завдячую тим, хто вже не зі мною. У якомусь сенсі, я продовжую працювати заради власної безпеки та здорового душевного стану.
У рамках щорічного Angkor Photo Festival, вже протягом останніх десяти років ви даєте майстер-класи з фотографії у Камбоджі. Чи є це способом комунікації з людьми, зокрема з тими, хто існує поза економічною системою?
Ні. Звісно, у мене особисто є багато історій, коли я мав справу з кимось окремо, сам на сам, і тоді робив те, що мав зробити. Але на глобальному рівні це немає ніякого значення, у мене немає такої сили. Я не вдаю, ніби можу щось змінити. Я знаю, що в мене досить обмежені можливості змінити щось у світі, і я це ціную. Тому тут я використовую слово «інфікувати». Я можу тільки сподіватися, що я когось «інфікую» іскрою. Я свідок того, що я знімаю, через зображення я намагаюся передати темряву та жахливість цього світу. Напевно тому мої фотографії такі темні, я хочу надати форму тому, що немає форми.
Ваші вчителі Нен Ґолдін та Ларрі Кларк. За допомогою фотографії вони боролися за тих, кого знімали. За що боретеся ви?
Я думаю, що Нен хотіла дати голос ЛГБТ-спільноті, тим, хто хворів на СПІД. Моя сім’я більш непомітна, між її членами немає зв’язку, вона розпорошена, вона всюди. Отже, у нас різні типи сімей. Моя сім’я по всьому світу. Але я досі бачу її як спільноту, і за неї я борюся.
Я не тікаю від страху, не борюся з ним. Усе, що я можу зробити — це наблизитися до нього.
Текст: Аміна Ахмед та Світлана Лібет