Про експериментальну музику 1990-х, бунтарські настрої неформалів, культуру «гопнічєства» у Херсоні, і, зокрема, про дружбу зі Стасом Волязловським та спільні проєкти розповів музикант, поет та фронтмен гурту «вагоновожатые» Антон Слєпаков в інтерв’ю Галині Глебі.
Розмова відбулася в межах роботи над профайлом Стаса Волязловського для архіву українського мистецтва «Дослідницької платформи» PinchukArtCentre.
Інтерв’ю було записане у листопаді 2018 року.
Херсонська культура 1990-х: «гопнічєство» і неформали
Антоне, твої найгучніші музичні проєкти, як-от «Я и друг мой Грузовик» та «вагоновожатые», асоціюються з Дніпром та Києвом. Але ти навчався у Херсоні, і перші музичні гурти у ранні 1990-і ти збирав там, хоча сам є киянином. Як ти втрапив до Херсона?
В юності накривало велике бажання піти з дому, вийти якнайшвидше з-під опіки батьків. А в Херсонській області жила тітка, на свята чи канікули я часто їздив до неї. Отак, проїжджаючи поруч з Херсоном, випадково мав при собі повний пакет документів, і несподівано подав документи до Херсонського педагогічного інституту на російську мову і літературу. Ну, а далі общага, друзі і дуже-дуже дивне місто. Як виявилося згодом, місто з трохи ворожим середовищем.
Якою була ворожість пострадянських міст у 1990-і?
Основною проблемою зокрема Херсона був так званий рух «гопників», і саме вони створювали проблемні умови для яких-небудь вільних проявів. Причиною вуличної сутички найчастіше ставала зовнішність: довге волосся, одяг незвичний, сережки в вухах. Щоб зберегти здоров’я, часто сережки на вулиці доводилося виймати.
Були конкретні прецеденти?
Були бійки, я не раз вихоплював доволі жорстоких «люлей». Неформальному руху у Херсоні в той час було НЕ спокійно, НЕ безпечно і НЕ вільно. Увесь перший курс я почував себе розгубленим героєм фільму з параноїдальним бажанням і потребою знайти бодай кількох однодумців.
Через зовнішність проявлялася потреба самовизначення, чи це бунтарська відповідь системі?
Ті зовнішні прояви внутрішньої свободи в Херсоні були викликом суспільству, ретроградній ідеології, адже це все ще був Радянський Союз, а ми в ньому стали першим поколінням переходу. У мене на лацкані піджака сусідували жовто-блакитний прапор та значок Леніна, бо я ж наче був комсомольцем. Таке от дивне поєднання, яке сьогодні вже навіть в голові не вкладається.
Яким був Київ у ті часи?
У Києві, безумовно, теж були важкі умови, його патрулювали від неформалів такі собі «санітари міста», що мали за мету відловити та «перевиховати» усіх цих металістів, панків та хіпі. Але у Києві все ж було вільніше, були місця масових скупчень неформалів, відбувалося багато подій «для своїх» — сейшенів, концертів, виставок.
У Херсоні ж було занадто легко виловити тих, хто виглядав не як усі: не в спортивному костюмі, не в куртці «Аляска», не в кепці а-ля «грузинський аеродром».
Де і як шукав однодумців?
Увесь медіапростір тих часів був перенасичений настроями неформального руху. І до другого курсу я поставив собі чітке завдання створити власний гурт. Писав пісні, бачив у цьому можливість віднайти собі подібних.
А що тоді циркулювало у медіапросторі?
Програми «Взгляд», «Программа А», наприклад. Вони йшли лише по центральному радянському телебаченню, там показували багато рок-гуртів, типовий «советский» рок. З українського контенту з’явилася, наприклад, молодіжна студія «Гарт», там після опівночі крутили кліпи українських гуртів, саме там вперше з’явилися «ВВ», «Брати Гадюкіни».
Як швидко знайшлися однодумці?
Призвичаївся до пейзажів міста і нарешті почав помічати у ньому дивних неординарних людей. Так і дізнався, що неформали у місті є. Потрапив на декілька непевних сейшенів, познайомився з цілою низкою людей, і вже восени 1991-го року ми створили власний гурт «Витя Малеев в школе и дома».
Філологічний факультет таки відчутний у назвах твоїх гуртів.
Є таке. Зокрема, референсом для того гурту стало оповідання Ніколая Носова. Захоплювався я тоді дитячою літературою. Здавалося, що проблематика дитячих творів значно цікавіша, сильніша, ніж у дорослої літератури.
Після перших концертів у складі нашого гурту з’явилася віолончелістка з херсонського музичного училища Катя Клименко. Вражена нашою незвичною тусовкою, вона дуже хотіла похизуватися знайомством зі своїми неординарними друзями. Серед яких був і Стас. Саме тоді ми й опинилися в гостях у художника Стаса Волязловського.
Який це був рік?
У жовтні 1992-го року ми з гітарою і віолончеллю прийшли до нього додому. Це була двокімнатна квартира, у якій він протягом життя разом з матір’ю і мешкав. Його кімната була тісною, але затишною — диван, програвач, книжки, і постійна циркуляція якихось людей. Пам’ятаю його архаїчну кавоварку, яку треба було дуже довго і нудно крутити, аби зварити бодай невеличку порцію кави. Стас проводив цей ритуал. Ми пили, грали, а нові й нові гості відкривали двері зі словами: «Це тільки у квартирі Волязловського можна йти до художника, а потрапити на музичні сейшени».
Як довго ти прожив у Херсоні?
Під час навчання. Потім я то покидав Херсон, то повертався. І аж до 1997 року був там наїздами.
Повертаючись до теми «гопників». Як думаєш, що могло бути причиною засилля такого своєрідного соціального прошарку саме у Херсоні? Бо від містян я почула дві різні версії — це або контингент колоній, що розташовані у Херсонській області, або моряки, які у певний момент історії залишились без роботи і поступово маргіналізувалися.
Знаєш, мені складно зрозуміти чому саме так. У 1990-і у Херсоні криміналізованими були цілі житлові масиви, вони частенько влаштовували між собою великі масові бійки. І це направду дивно, бо ж батьки місцевих друзів розповідали, що до Херсона у 1960-і з’їжджалися хіпі з інших республік на шляху до Одеси й Криму. І як отак трапилося, що хіпі перетворилися на гопників — просто не тямлю. Та й власне мене у контексті гопників цікавила виключно моя безпека, а усі наші сейшени завжди були пов’язані з небезпекою нападу. Хоча б тому, що опісля одного з перших концертів хлопців з дружнього колективу «Кактус+ББ» жорстоко побили, порізали, а барабанщику, що вчився на перукаря, продірявили ножицями руку.
Хто був аудиторією сейшенів і ваших концертів, адже раніше ти казав, що неформальну культуру у місті було нелегко відшукати?
Власне, біля пам’ятника Суворову неформали збиралися ще з кінця 1980-х. Це єдиний пішохідний променад міста і там можна було знайти собі подібних. По-друге, велика міграція тусовок від одних до інших. Ми перемішувалися — художники, музиканти, театрали, розрізнені тусовки ставали спільними.
Про Стаса
Ти згадував про знайомство з Волязловським. Яке було його місце у цих тусовках?
Мені здається, що якраз та «гопнічеська» культура дуже вплинула на його творчість, на відео, на роботи. Флер певних розмов, персонажів, яких Стас пропускав через себе, ніколи не був байдужим чи зверхнім до їхньої естетики й особливостей світогляду. І все ж таки він був частиною тусовки неформалів міста, відвідував усі наші сейшени, активно тусувався, хоч і вмів спілкуватися з «бритими парєньками».
Такі зміксовані тусовки створювали щось разом? Були спільні проєкти, колаборації?
Все це для нас не було серйозною діяльністю, радше кайфом від спільної дії. Якось раз ми зі Стасом затіяли міні-перформанс: я на порожній картонній коробці набивав ритм і співав, а Стас під ритм і настрій на розвішених по стіні аркушах малював свої асоціації, образи. А році так в 1995-му я запропонував видати спільний «самвидав» з цими його рисунками і моїми віршами.
Стас вже тоді писав вірші? Запитую, бо Волязловський доволі текстуальний у своїй художній практиці, ваша з ним поезія має подібності, ритм, структуру, мовленнєві оксюморони. З тією лише різницею, що Стас активно послуговується обсцентними лексикою, образами і темами.
Я не пригадую, аби він тоді писав вірші, але саме тоді він тільки-но почав знаходити свій стиль у рисунках. Та й кераміка його захоплювала, архаїчні образи, тотемні символи. У мене навіть збереглися подаровані ним роботи, одна з них антропоморфна підставка для олівців під назвою «Людина, що несе свій хрест». А далі він якось раптово відхрестився від кераміки, сказав, що задовбала вона його. Навіть, здавалося, почав соромитися і приховувати цю частину своєї практики.
А поїхавши з Херсона, ви з ним підтримували контакт?
Майже 10 років я з ним не спілкувався, не було нагоди приїхати, і месенджери для переписок ще не були доступними. От з 1997-го по 2007-й я тільки з преси дізнавався, що там із ним відбувається.
Опиши тогочасного Стаса як людину, ти ж знав його задовго до професійного злету, задовго до галерейного і комерційного успіху.
Стас був непростою людиною, невротичною, застережливою, але відкритою і неймовірно щирою з близькими. Різні були епізоди, було й таке, що, переймаючись власними роботами і їх цінністю для мистецтва, він трощив свою кераміку, кидався нею об підлогу. А що стосується зовнішності, то Стас любив бути помітним — з довгим волоссям, з сережками у вухах. Хоча згодом якось дуже раптово поголився налисо, певно теж в якомусь емоційному угарі.
І ще згадується цікавий епізод: ішов я Андріївським узвозом у Києві, зайшов до галереї «Триптих», а там виставка кераміки відомого радянського художника. І роботи були наче керамічна сантехніка — крани якісь, коліна. Я привіз буклет тієї виставки Стасу як подарунок, а він довго-довго його роздивлявся, закрив і каже задумливо: «Може мені крани почати ліпити, а, Слєпаков…?».
А в музиці Стас тоді себе не випробовував? Бо згодом з’явиться гоп-глем-гурт «РАПАНИ», і цікаво, чи були передоснови музичної амбіції Волязловського.
Також не пригадую такого. Але Волязловський оформив мій перший компакт-диск. Створили ми його у 1996-му році. У той час не те що програвачі для компактів були не у всіх — мало хто мав касетні магнітофони. Так от, я знайшов на підлозі керамічної ПТУ-майстерні Стаса таку металеву болванку-деталь, що була дуже схожою на компакт-диск. Стас оформив її як обкладинку своїм фірмовим шрифтом, ми вигадали трекліст альбому і фантазійний склад учасників. Насправді ж це був арт-об’єкт — металевий диск, що подібний на компакт, і який неможливо прослухати. Ми вирішили, що на ньому буде записаний концерт тиші, і усі треки були з цим концептом пов’язані — «Мовчазна Лєна», «Якась там Тиша…» та інші. У нас ще тоді проводили міжнародні «Наукові конференції херсонського авангарду», і у 1995 році приїхало «Пермское общество поетов, художников-литераторов» (вони ж «ОДИКАЛ – общество детей капитана Лебядкина»), з ними ми здружилися і подарували їм диск. Він й досі зберігається у хлопців у Пермі.
Хто ще був у ті часи в колі вашої тусовки?
Задружився якось Стас із одним унікальним чуваком, звали його Гліб, вони з братом мешкали у Цюрюпінську (нині с. Олешки, Херсонської області — прим.ред.). Абсолютно відірвані на всю голову були, не схожі на всіх, може тому, що переїхали сюди з Балтії. І ось цей Гліб зі своїм братом Мальтусом та хлопцями з Херсона створили єдиний у світі панк-гурт «Pichismo», який співав на есперанто. Це був не просто панк, такої музики в ті часи взагалі не існувало, це був якийсь скрімо-хардкор, суцільний вереск, нойз…
Стас дуже довго з цими хлопцями тусувався, оформлював їм альбоми своїм фірмовим шрифтом. У нього й загалом ця шрифтова історія повноцінно сформувалася десь на момент 1995-го року.
А пригадаєш якісь його тодішні роботи, щось запам’яталося?
Ну для мене цінна його кераміка того часу. Неймовірно радий, що у мене вона збереглася. Тоді ж він якраз почав захоплюватися графікою. Валив багато кольорових робіт, синіх з білими плямами. Відкривав друзям свій диван, а там — чого тільки не було, роботи навалені гігантською купою.
Твоє прощання з Херсоном було травматичним?
Радше символічним. Коли я їхав з Херсона, домовився у малесенькому місцевому кінопрокаті про зал на 40-50 місць, щоб зробити акустичний фестиваль. Стас зробив нам афішу до цієї події. Десь вона у мене є, до речі.
Як відновили спілкування?
Воно якось саме… Та й я був Стасу скоріше товаришем, тому ніякого драматичного розриву і поновлення дружби у нас не було. Хоча, в силу його характеру (чи може настрою, не знаю), траплялися дуже дивні штуки. Ну, от десь взимку 2013–2014 він раптом видалив мене з друзів на Фейсбуку без будь-якої причини. Я навіть деякий час припускав, що Стас через тісні зв’язки з Росією міг мати інші політичні погляди щодо Майдану і війни, хоча це виявилося помилковою думкою. Але згодом він раптово знов надіслав мені запит в Фейсбуці. Написав йому тоді: «Стас, давай ценить дружбу стольких лет. Друзьями одним клацанием кнопки в пьяном угаре не становятся, но перестать быть ими могут…», на що він мені відповів: «Конечно, Антон, сам понимаешь — бесы попутали…».
Стас й сам розповідав, що той період 2012–2014 йому складно дався.
Запам’яталося, як у момент мого від’їзду з Херсона, Волязловський якось отак на слабкості сказав: «Слепаков, забери меня в Киев отсюда». Це був такий посил, наче: «…иначе я тут сгноюсь». Але пройшло зовсім мало часу, і він став реально успішним, відомим, цікавим саме через тісний зв’язок із херсонським колоритом та естетикою.
Він і раніше складно переживав такі стани фрустрації, був холеричною людиною, але все-таки знаходив вихід.
P.S.
…щодо назв гуртів і херсонської поетики — був у мене проєкт, що називався «Мальчик со шпагой». Так от Стас мені якийсь із каталогів виставок, де його роботи були надруковані, підписав: «Мальчику со шпагой, от мальчика с бутылкой. Волязловский».
