Хтось зі студентів запитав у мене, в якому столітті я хотів би бути художником.
Я відповів: в нашому. І це єдина правильна відповідь.
«Портрети», Джон Берджер
Телевізійний серіал 1972 року Ways of Seeing — найбільш впізнаване дітище Джона Берджера, про нього завжди згадують в першу чергу, коли справа доходить до представлення біографії її автора. Однойменна книжка, в якій 4 серії конвертувалися в 7 есе, побачила світ у цьому ж 1972 році.
Вже цієї осені в IST Publishing вийде ця Mao’s Little Red Book від історії мистецтва під назвою «Як ми бачимо».
Джон Берджер. Як ми бачимо. Харків, IST Publishing, 2020
Писати рецензію на книжку, яка за півстоліття стала ідейним опертям для численних дисциплін — від феміністичної теорії мистецтва до нової культурної історії та історії емоцій — заняття ледь не самонадіяне.
Через півстоліття після виходу Ways of Seeing вже неможливо розрахувати радіус їхнього впливу, і справа тут навіть не в рекордному проданому мільйоні екземплярів.
Ці 7 есе за 48 років ніби розчинилися в дискусіях про сприйняття мистецтва і стали невидимими законами, які їх організовують.
Берджеру загалом властиво «писати з голосу», цей принцип усної мови, записаної текстом розмови, охоплює все, чим він займався, починаючи з малої прози, п’єс, романів, радіовистав і закінчуючи текстовими портретами художників.
Ways of Seeing — частина цієї усної мови, оскільки розвиває втрачену форму комунікації — прямий усний контакт зі слухачем.
І ця розмова, попри свою інтимність, містить й ту частину реальності, яка складається з того, що, наприклад, записують камери відеонагляду, — безглуздий звіт про людське існування, саме це дає зрозуміти на що схожа мова, якою ми змушені оперувати.
Структурний натяк на це — наявність в книзі 3 візуальних есе, які повністю складаються з візуальних образів: реклами, газетних ілюстрацій, неназваних картин, які знаходяться в межах одного есею без жодного текстового супроводу лише тому, що вуаєристський досвід автора зробив їх приналежність до одного смислового поля переконливою.
Інші 4 тексти-розділи є відповідниками 4 серіям Ways of Seeing. Починаючи першим, Беньямінівською територією продукування візуальних образів і тим, що ми дивимося культурою, а не сітківкою і про те, що навіть наші теоретичні вподобання обумовлені чуттєвим досвідом. Продовжуючи другим, світом конструювання і споглядання жіночого образу в європейській традиції масляного живопису, потім третім — чому завдяки мистецтву нерівність виглядає благородно, а ієрархія — звабливо, а почуття ностальгії перетворює твір мистецтва у святу реліквію. І, зрештою, завершуючи четвертим есе: ефемерністю історичної подієвості реклами.
Популярність як серіалу, так і книжки Ways of Seeing була дійсно унікальним випадком, коли суб’єктивність одного дослідника мистецтва стала настільки привабливою, що його очима хотілося дивитися на мистецтво мільйонам людей. Політика сприйняття одного автора стала універсальною рецептивною франшизою. І це при тому, що Берджер навпаки намагався унезалежнити погляд кожного споглядаючого, прив’язавши його лише до особистого досвіду.
Цю привабливість можна пояснити: по-перше, Берджер — такий собі «теоретик прямої мови», який не уникає чіткості висловлення, так само як і не уникає суджень. Мова «Як ми бачимо» афористична і пряма, — ніби моментальні знімки-есе. І в них, як ні в чому іншому, втілюється центральна думка книжки: бачити теперішнє достатньо ясно, щоб могти ставити правильні питання минулому.
По-друге, Берджер перемальовує карти мистецтва, позбавляючи його статусу «башти зі слонової кістки» і максимально «уреальнюючи» його. З одного боку — тим, що пропонує оцінювати візуальні образи в залежності від місцезнаходження в ієрархії безпосередньо їх і тих, хто їх створює. З іншого — Берджер став на таким собі Арнольдом Хаузером, який раптом вирішив виправити помилку і згадав, що соціальна історія мистецтва має бути публічною.
По-третє, автор бачив у мистецьких творах не стільки надихаючий приклад, скільки керівництво до дії. Для нього переживання мистецтва було від’ємне від решти життя саме для того, щоб мати над цим життям владу. Приймаєш це правило — отримуєш ідеальну мотивацію споглядати.
І є ще дещо, що робить позицію Берджера абсолютно безпрограшною: він не просто констатує реальність, він сам є елементом цієї реальності.
Щобільше: він пропонує бути частиною цієї реальності, враховувати всі елементи людського досвіду, навіть не зважаючи на те, що значну його частину неможливо описати словами.
Берджер писав історію мистецтва з гострим відчуттям втрати. Він розумів, що конструювати послідовний наратив навіть в 1972 році — все одно що перекладати уламки з місця на місце, створюючи чергову хитку структуру. Навіть сам текст «Як ми бачимо» — мозаїчне полотно, пропозиція розбити свою культурну карту візуальних образів, щоб зібрати її в каталог політик, від яких варто почати вести новий діалог.
Хілтон Кремер, коментуючи його роботу в The New Statesman як колумніста, сформулював, що Берджер, як критик, тримається на антагонізації. З одного боку існує Джон Берджер, який декілька разів поспіль говорить про недієздатність критики, як фіктивного поля, де жоден погляд не є дійсно унезалежненим. З іншого є Берджер-автор Ways of Seeing, який в самому серіалі проголошує ледь не новий критичний маніфест: погоджуватися на продукування критики навіть тоді, коли страхи теперішнього можуть призвести до спотворення минулого. І навіть тоді, коли на мистецтво починаєш дивитися без жодної надії на те, що воно зможе тебе втішити. Особливо тоді.