(Не) покрите пилом

4 вересня в галереї Артсвіт відкриється виставка «Чи дорівнює ритуал рутині?», підготовлена учасницями кураторського напрямку Програми резиденцій галереї Артсвіт

Резиденція для кураторів — це початок нової лінії в роботі галереї як інституції. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Чи дорівнює ритуал рутині? Над цим питанням замислилась кураторка Анастасія Хлестова, коли міркувала про перформанси «Зробіть фото з польським художником, можливо, це останній раз» польського художника Вальдемара Татарчука. Він щоразу у новому місті повторював вже відому всім дію, просив з ним с фотографуватися. Але в який момент його ритуал перетворюється на рутинне відтворення, коли сам автор відчує від цього не художній жест, а слідування шаблону?

Анастасія Хлестова стала однією з учасниць кураторської резиденції галереї Артсвіт у Дніпрі, що відбулась під керівництвом Тетяни Кочубінської. Софія Короткевич (Львів), Катерина Цигикало (Київ), Марія Целоєва (Одеса) та Анастасія Хлестова (Київ) намагались віднайти відповідь на це питання через художні практики митців з України. Слово «практики» тут не випадкове, адже воно містить усвідомлену послідовну дію, що повторюється та розвивається. 

Кураторська програма мала дві частини — освітню та практичну. Освітня була присвячена текстам про кураторство та осмисленню власної роботи. Ким є сучасний куратор: турботливим помічником художника, галерейним функціонером чи творцем? Практична ж частина включала спілкування з митцями, відвідини майстерень та музеїв, розробку виставки та її реалізацію, включно з розробкою публічної програми та написання текстів. Фактично, через відсутність академічних програм з кураторства в Україні, такі резиденції та воркшопи стають місцем, де молоді люди можуть не лише здобути певні знання, навчитись співпраці, але й реалізувати проєкт — від ідеї до цвяха, де вони будуть вчитись не лишень на чужих текстах, але й на власному досвіді та на власних помилках. 

Внаслідок спілкування з художниками та художницями та опрацювання теми через мистецькі пошуки, кураторки сформували експозицію, що була побудована довкола ідеї рутини та ритуалу. Серед творів не відшукати ту саму starting point — роботу Вальдемара Татарчука. Думка розвинулась, і в ній з’явились досить чуттєві та делікатні лінії, що тонко вплітають особисте у суспільну історію: від теми бюрократії до особистих стосунків, від буденності життя до його святкування, від інтуїтивних до продуманих стратегій життя. На виставці зустрілись автори різних поколінь з різними досвідами та пошуками у мистецтві — Вагріч Бахчанян, Юлія Бєляєва, Анна Звягінцева, Віталій Кохан, Ольга Кузюра, Марія Куліковська, Катя Лесів, Сергій Попов, Олексій Сай, Станіслав Туріна, Оля Федорова та Володимир Цюпко. А розмови з кураторками надихнули Марію Куликовську до продовження власної серії та створення нових робіт, які і були представлені на виставці. 

Тонкість, делікатність та уважність — це те, що обрамлює усю розповідь під час виставки. Пильність до часу, його збереження та трата, час як доля людини чи історія людства стають наскрізними лініями у цій розмові. Тож тут цікавим художнім образом стає пил, чи то пісок. Він припадає на наші ноутбуки, коли ми довго працюємо, або ж на стіл, за який давно не сідали. Пилом вкриваються будинки й, навіть, стосунки. Ці малюнки пилу буквально проявлені у виставці. Їх можна помітити у серії львівської авторки Ольги Кузюри, яка робить відбитки архітектурних елементів з фасадів будинків чи домашніх малих архітектурних форм. Ці відбитки формують і іржа, і пил, і все інше, що осідає на будинках. Кузюра послідовно та делікатно збирає пам’ять, формуючи величезний архів того, що більше не вернеться. 

Анастасія Хлестова: Коли ми готували виставку, не хотіли, аби ритуал був пов’язаний з чимось високим та класним, а рутина — поганим та низьким. Ми хотіли, щоб і ритуал, і рутина сприймались небінарно. Для мене щоденна ритуальність та рутинність за час карантину стали містком у нормальний світ, тим, що дає змогу «втриматись». У цьому плані мені дуже подобається робота Каті Лесів, адже вона дуже побутова та повсякденна, але у той самий час вона дуже особисто ритуальна. 

Маша Целоєва: Те, що для мене важливе в цій виставці, — це схожість та різниця. На самому початку наших розмов про тему Катя Цигикало написала, що це слово має французьке походження, від слова «дорога». І в цілому протягом всього життєвого шляху ми стикаємось з різними рутинними та циклічно відтвореними подіями чи речами. Коли готувались, ми пропонували різних художників, але після того, як був затверджений остаточний перелік творів та виставка була сформована, я б зупинилась поряд з роботою Бахчаняна, де кожен день він починає з нового рядка. Так, у цьому є монотонність, але в той самий час це щось нове, що ми відкриваємо для себе з нового кота зору. Мені, наприклад, дуже близькою є Маша Куліковська, особливо її графіка. Куліковська малює на бюрократичних паперах, що мають стосунок до її особистого життя. Не можу сказати, що я люблю бюрократію, але в силу різних обставин я з нею досить часто стикаюсь. І цю роботу, напевно, я більше за всі пропустила через себе. 

Софія Короткевич: Для мене від слова «рутина» не найприємніші враження. Десь мені навіть страшно в ній загубитися та загрузнути. Інколи зауважую, що рутини стає більше, аніж свята в житті, і це деколи насторожує. Бо всі ми знаємо історії, коли рутина придушує та прибиває. Але в цілому, якщо заглибитись у те, чим є рутина, то в ній можна побачити якусь стабільність та статичність, деколи це також необхідно. Тож, рутина не стільки є фатальною, якою ми її представляємо. Вона буває й такою, якою є заспокійлива мантра. З робіт, які ми представили, напевно, більше мені імпонує робота Юлії Бєляєвої, яка розповідає про сучасну людину, що виконує безліч творчих завдань, але переважну більшість часу все ж за комп’ютером. Ця робота відображає, як на мене, життя сучасної людини та «чорне дзеркало», у якому ми перебуваємо. На виставці робота Юлі є у діалозі з роботою Олексія Сая. Маша розповіла про серію Куліковської, але у Сая досить схожий підхід. Він також звертається до бюрократії. Але в них можна побачити й певний експресіонізм та емоцію.

Катерина Цигикало: Рутина — це ті дії, з яких складається наше щоденне життя, але часто на них ми навіть не звертаємо уваги, бо виконуємо механічно. Але не тільки у рутину може перетворитися дія, вона також може стати певним ритуалом. І я постійно згадую чай, який заварює Ліза Герман (кураторка, мистецтвознавиця), як вона до цього процесу ставиться, як його заварює. Здавалося б, у нашій культурі це звичайна дія, в якій немає жодної ритуальності, однак для Лізи це має інше значення. З тих робіт, які ми показали, мабуть, робота Сая змогла привернути мою увагу до тієї рутини, яку я раніше не помічала у своєму житті. Мені часто доводиться стикатися з безглуздими паперами, у яких постійно необхідно щось підтверджувати чи заявляти. І це складається у великий ритуал, який поглинає. Інша робота — Олі Федорової «Щоденник на зап’ястках». Щодня вона записувала на руці слово, яке підсумовувало її день. З часом перші слова стирались, так само відбувається і з нашою пам’яттю, яка поступово щось губить, заповнюючи новими речами. 

Анастасія Хлестова: Після того, як ми визначились із темою рутини та ритуалу, то одразу і у всьому почали помічати щось, що відсилало нас до нашої теми. Коли обирали роботу Олі Кузюри, помічали це постійне повторення дії (робота являє собою серію відбитків архітектурних елементів у Львові). У власній повсякденності, принаймні після того, як приїхали у Дніпро, ми помітили, що наша оптика змінилась.

Катерина Цигикало: Ну, й напевно нові обставини, які виникли, спонукали помічати щось за собою й інакше дивитись на ті повсякденні речі, які існували завжди: що ти робиш, куди йдеш. Наприклад, у Дніпрі ми майже ніколи не користувались публічним транспортом, але у Києві, коли ти щоденно проходиш повз турнікет, мовби запускаєш свій день. Тут такого не було, це було відчуття більш розміреного, спокійного, але більш насиченого дня. 

Маша Целоєва: Кажучи про рутину та ритуал, я б хотіла звернути увагу на нашу роботу над самою виставкою. Наприклад, усі разом ми монтували роботу Олі Кузюри. Процес оформлення робіт Марії Куліковської треба було взагалі бачити зі сторони: у нас було десь 90 антирам. Ми можна сказати поставити цей процес на конвеєр. Хтось ці антирами розпечатав, хтось займався роботами, хтось займався пакуванням і т.д. Це ніби така рутина, але вона була тим, що нас об’єднувало. Навіть, зараз ми сидимо зараз навколо так, ніби між нами не диктофон, а вогнище.

Софія Короткевич: Наша резиденція не змогла перейти у щось лінійне та рутинне, хоча цих невеличких ритуалів виникало дуже багато. 

Анастасія Хлестова: У підготовці виставці ми насправді не змогли відчути на собі ані рутинність, ані ритуальність справ. Адже навіть ті невеликі ритуали, які от-от виникали, не затримувались на довго, адже наші дні були досить довгими і кожний день проживався по-різному. Але у мене є гарний приклад того, як ритуал та рутина позначаються на кураторській роботі. У нас в галереї Гараж127 виставки відкриваються раз на два тижні. І для художника/художниці та й для нас відкриття це важливий ритуал, але через те, що ми маємо цей ритм, — раз на два тижні. І ми знаємо, скільки днів йде на монтаж, скільки часу займає комунікація й т.д. У цьому можна побачити й рутину. Тож тут дійсно цікаво дивитись на різну оптику — оптику художників, оптику кураторів та оптику відвідувачів, які теж переважно всі знають про наші традиційні відкриття раз на два тижні.

Ми розмовляли з учасниками протягом двох днів. Щоразу у наше інтерв’ю хтось втручався та лінія розмови ламалась. Під час другої спроби розмови виявилось, що описи робіт художників прийшли не тих розмірів, тож кураторки мали вирішити цю проблему і вже потім знов повернулись до розмови. Під час бесіди я замислилась, чи може кураторська практика перетворитись на рутину. Але одразу ж подумала, що напевно, ні. Рутина виникає, коли дія стає напрочуд очевидною, автоматизованою до такого ступеню, коли навіть не лишиться місця для рефлексії. Кураторство (принаймні в Україні), вочевидь, ніколи таким не буде. Щоразу інституція, художник, та й сам(а) куратор(-ка) під час своєї роботи стикаються з безліччю викликів, які руйнують монотонність справ та дій. Тож, і робота точно не припаде пилом.