Звабливе пекло DAU 

«Про людей з нашого часу,

 які походять з того часу»

І. Хржановський

Пройшов рік з того моменту, коли до мене завітала шальна думка — чи не поїхати до Парижа на прем’єру DAU, щоб подивитися і подумати про цей безпрецедентний кількарічний експеримент над людьми.

Я написала про свій намір у фейсбуці й, завдяки Михайлу Зятіну, майже миттєво був зроблений «краудфандінг» — люди зібрали гроші на поїздку. Але люди мали не лише дати грошей, але й сформулювати власні питання до цього проєкту. Сам по собі цей випадок самоорганізації є чудовим приводом для рефлексії, але не цього разу.

Моє питання було таким: Наскільки великим та наскільки насильницьким має бути проєкт, щоб наше минуле стало поміченим?

Я старанно переписала всі питання в записник і поїхала до Парижа. Треба зауважити, очікування мої були радше критичними, але звабливість цього явища перемогла мій скепсис. Як на мене, спокуса і зваблення — ключові слова цього проєкту Іллі Хржановського.

Спокуса монтувати мистецтво зі шматків реальності знайома, напевно, кожному художнику. Головне тут дочекатися, коли життя «саме» стане мистецтвом. Терпіння й очікування експериментатора, що «досліджує людську природу», Хржановський відкрив у собі під час роботи над своїм єдиним до DAU фільмом «4».

Соціальний експеримент, власне, теж почався ще тоді: «На месте оказывается, что население составляют исключительно женщины, преимущественно пожилые и старые. У бабушек есть развлечение — напиваться, раздеваться и хватать друг друга за грудь. Снята эта сцена настолько натурально и душераздирающе, что известные мировые издания, вроде New York Times, задались закономерным вопросом: «Как можно было заставить так сыграть?». Ответ (за цим посиланням можна також дізнатися про всілякі подробиці проєкту та історію знімального процесу — прим. авт.) Хржановского поразил всех: «Это была их инициатива! Они стали пить, потом сказали: “Вы не против, если мы разденемся? Мы так делаем, когда выпьем”».

Так народився творчий метод зваблення Іллі Хржановського. 

Щодо сценарію DAU. На початку це був той самий Сорокін, що й на початку сценарної роботи у фільмі «4», але, як на мене, і там, і там відчувається вплив братів Стругацьких. Сорокін пізніше зник з проєкту, який став розвиватися, без сценарію, за власними орієнтирами — іти звичним радянським життям.

Не декорації чи атмосфера, чи костюми, чи насилля створюють спокусу DAU. Її створюють люди. За сконструйованим стилем життя учасників відчувається їхня впевненість, що є хтось, хто краще знає, більше бачить та приймає рішення. Практично втілена мрія Стругацьких (а може й всієї радянської інтелігенції) — мрія про освіченого (просвещенного) чєкіста, здатного компетентно навести лад, але такого, що не гребує культурою (наукою, у випадку Хржановського).

Науки в DAU багато. Там подовгу обговорюють проблеми теорії струн та математичний апарат чогось, що не вдається розшифрувати. Американський професор — біолог монологічно розмірковує про насилля: «Є різниця між тим, як я особисто ставлюся до насилля і як ця проблема існує в соціумі», — ніби натякає, що йому особисто насилля не потрібне, а іншим — так.

«Інститут», за легендою, в основному займається чимось на кшталт євгеніки — винайденням нової кращої людини. 

Науковці досліджують, як створити суперлюдину з надприродними здібностями, вони хочуть, щоб ця робоча істота мала визначений набір якостей, з якого виключено свободу думки та вибору. Цю нову людину намагаються вибудовувати з Тесака (Марцинкевича) та його команди. 

І саме Тесаку чєкіст-директор доручає знищити Інститут, що «загруз в розпусті». У фіналі Тесак всіх вбиває — ріже свиню в кадрі насправді, всіх інших вбивають «понарошку», залишаються тільки бандити і починають будувати нове — ще краще життя. 

Відчуття штучності спроб створення нової людини сусідує з переконанням, що нічого робити не треба, бо все вже зроблено — самі науковці, як і їхні раби вкупі з Тесаком — і є новою суперлюдиною.

(Неможливо не згадати своє дитяче відчуття участі у чомусь штучному, я пам’ятаю, як втішала себе, що раз все це створено людьми, то людьми може бути й зруйновано. Але як бути, якщо людина створила сама себе?)

«Весь этот проект, он возможен, по-моему, только на территории бывшего Советского Союза, там, где люди были под совком, бесконечно чувствовали себя виноватыми. В таком состоянии они могут очень многое делать, а им за это можно не платить…

Мне кажется, сам Хржановский похож на Сталина в конце жизни, когда это был совершенно параноидальный человек. Сам фильм действует как радиация. Возможно, Хржановский изменился помимо своего желания — просто так долго в этой эпохе варился… Проект захватил его, произошли необратимые изменения…

В смысле образности и искусства исполнения это очень сильный режиссер. Оттого, что убедительно, эта вся чертовщина и работает! Если бы Гитлер был менее убедителен, не было бы вот этого всего. Вообще, после этого опыта мне бы хотелось, чтобы Гитлер был менее убедительным. Чтобы это все не работало», — розповідали учасники DAU у 2010 році. 

Все працює. Гітлер працює, совок працює, DAU працює. Почуття провини, про яке йдеться у розповіді одного з учасників, зовсім просто розгледіти у собі — від того тільки, що ти на це дивишся й отримуєш від цього задоволення. Відчуття тотального пиздеця, від якого починає нудити, ти йдеш на вулицю, у надії, що Париж тебе врятує. А нудота ходить за тобою слідом і ти розумієш, що твій безмежний сором — перед учасниками експерименту, перед Парижем, перед своїми мертвими, перед дітьми — насправді є непозбувним соромом перед самим собою.

На цьому проекті ти відчуваєш причетність до чогось великого, а насправді ти — співучасник злочину. І ця співучасть приваблює і зваблює.

Один з рівнів привабливості — зовсім неочевидний — проєкт звертається до кровожерливих років, але це час, коли не всіх ще вбили, а з тих що вижили, не всі ще перероблені у нову беспам’ятну комуністичну людину. До речі, чим далі ми віддаляємося від тих років, тим сильніша і концентрованіша нова комуністична  людина в кожному з нас.

DAU — тотальна інсталяція, що включає в себе Париж, художник проєкту розповідав, що спеціально залишив вікна незаштореними, — «вікно до Парижу», так би мовити (рекомендую, до речі, подивитися однойменний фільм Юрія Маміна 1993 року).

У слабенькій інсталяції, що працювала в Центрі Помпіду (двурівнева квартира з Інституту, в якій жив Дау — Теодор Курензіс), вікна слугували для підглядання за персонажами з DAU, які виявилися нікчемними перформерами. В цьому місці можна було відчути полегшення — воно не працювало, кинорежисер занадто легковажно поставивсь до перебування людей вживу перед очима інших людей.

Хоча в DAU можна знайти перетини з living art (мистецтвом життя, коли мистецтво і життя автора злити в одне: на думку спадає Рудольф Шварцкоглер, що покінчив із собою, після акції, під час якої він по шматку відрізав власний пеніс. Ходили чутки, що Шварцкоглер викинувсь з вікна, бо люди повірили, що він це робив насправді), у living art художник так чи інакше комунікує зі своїм тілом. 

В DAU до справи йдуть чужі тіла.

«Cвоє» і «свобода», до речі, однокореневі слова.

Коли в тебе нема свого, то нема й свободи, і тоді ти починаєш привласнювати — людей, речі, простір, місто. 

Хржановський спробував привласнити Харків:

«Это проклятый город, который во время Голодомора в несколько колец был оцеплен войсками НКВД. В окрестностях города умерли миллионы людей. На этих улицах умирали опухшие и высохшие от голода, прорвавшиеся сквозь оцепление, и горожанам было запрещено подавать им хлеб. В 30-е годы из восьмисот тысяч жителей двести тысяч было репрессировано. Каждый четвертый. Из квартир забирали спецов, рабочих, бухгалтеров. В подвалах известного заведения была уничтожена вся интеллигенция. Потом этот город дважды брали немцы, которые уничтожили больше ста тысяч мирных жителей. В этом городе было самое жестокое ЧК, начальнику которого по фамилии Саенко Хлебников посвятил поэму “Начальник ЧК” (“Председатель чеки”, — прим. авт.). Этот Саенко сдирал с живых людей кожу, срезал мясо слоями. А его ученики потом здесь работали, и ученики этих учеников здесь работали. И некоторые продолжают жить и работать». 

Мабуть, моїм головним переживанням під час перебування в зоні дії DAU стало відчуття, що люди на екрані отримують не просто задоволення від знаходження під наглядом (режисера, камери), але може вперше в житті відчувають себе живими, а коли на них не дивляться, то моментально втрачають сенс буття. Одна з учасниць проєкту в Парижі, мешканка інсталяції «комунізм» (зони у вигляді комунальної квартири) зізнавалася, у підслуханій мною розмові, що в останню годину роботи DAU сказала: «Это очень сильный опыт, мы тут просто-таки были счастливы, а в 12 наша карета снова превратится в тыкву».

Професор кафедри теоретичной фізики МФТІ (курс з теорії струн) А. С. Лосев приїхав до Харкова у відпустку і став грати в DAU самого себе — продовжувати дослідження, які він робив в Москві.

«Я здесь преобразился. Все открыто, все дано, все можно. На меня надели галстук, меня сделали новым человеком, я вышел с желанием служить и работать, с ощущением, что буду выполнять пресловутый контракт с “обществом”. С обществом, которого на самом деле нет? Лосев отмахнулся — не важно: “Если человек умирает от страха, то он умирает от страха, а не оттого, реально ли то, чего он боится”. Отпуск у Лосева закончится через неделю, но почему-то кажется, что он никуда не уедет, так и останется в своем Д-2. Тут такие случаи были».

Автор статті не помилився — фізик Лосев залишився у проєкті. А пізніше сказав, що в DAU вперше знайшов сенс життя і що не знає, що буде робити та як жити після закінчення проєкта. 

«Вряд ли бы такой проект мог быть осуществлен где-либо еще — во всяком случае, в такой форме и в такие сроки. Но в Советском Союзе с его бесплатной рабсилой умели делать невозможные вещи, а Хржановский и сумел построить в Харькове модель СССР в миниатюре».

Як би так, але ні. Ця нєможлива річ сталася тільки тому, що Радянський союз нікуди не подівсь, він тут і DAU, своїм масштабом, переконливістю та привабливістю це тільки підкреслює.

Для проєкту було побудовано ціле невелике місто — Інститут.

Інститут — щось на кшталт шарашки (науково-технічна в’язниця). В роки мого дитинства популярною була фраза «шарашка краще, ніж урановий рудник», її казали батьки, віддаючи дітей до фіз-мат шкіл.

Серед привабливостей DAU є ще й така — краще, ніж урановий рудник.

До речі, російський поет і публіціст нещодавно висловився на цю тему: «Либо десять процентов изобретают ракету, пусть в шарашках, а девяносто рабски трудятся на эту задачу, либо рабски трудятся все сто».

Звабливість приналежності до «10%» має й просте людське пояснення.

«В Институте тщательно поддерживается социальная иерархия, каковой, насколько я знаю, она существовала в СССР. Сотрудники Института живут в более или менее пристойных комнатах, Ландау живёт просто в роскошной (даже по нынешним меркам) двухкомнатной квартире-коттедже, а вот обслуживающие рабочие ютятся в каких-то барачных помещениях», — казав один з відвідувачів Института.

Ця, чисто радянська, соціальна ієрархія, що видавала себе за рівність, цікава окрім іншого й ґендерною проблемою. Шаламов казав, що «женщины на зоне были рабами рабов». DAU цю думку-спостереження чудово демонструє. Жінки в Інституті — майже виключно сексуальні об’єкти.

І ця об’єктивація має не тільки фізіологічний, але й архітектурний аспект.

«Потому что хотелось сделать знаете что? После смерти Сталина вышло постановление о борьбе с излишествами в архитектуре. И резко все пресеклось. Где-то остаточно еще что-то делалось в маленьких городках, какие-то навороченные дома культуры по инерции строили, но в целом это было пресечено. А здесь избыточность хотелось довести до предела, даже до пиздеца. Хотелось побывать в шкуре архитекторов, которые смогли идти дальше, как будто борьбы с излишествами не было», — Деніс Шибанов, художник проєкту.

Серед іншого, Шибанов побудував дві стіни, які дивляться одна на одну: на одній слухові вікна довгі і вузькі, закруглюються вгорі, на інший опуклі півсфери. Перша стіна неофіційно називається «вагіна», друга — «соски».

«Я довго намагався знайти, намацати, намацати, намацати, — пояснює Шибанов, — і в якийсь момент у мене за одну ніч народилося ось це все: і одна стіна, і друга стіна, вони зімкнулися, а далі вже все решта будівель і структури».

Кажуть, цьому осяянню передували дві добі безперервного сексу. Власне, секс панує у цьому проєкті. Секс за згодою, секс сімейний, секс-імітація інцесту, секс-скандали, секс-насилля, секс із немічною-хворою людиною, секс із людиною, що виглядає як психічно-неадекватна, секс в розмовах, секс в очах і інтонаціях учасників наукових конференцій і тп.

Україна представлена 400 постійними мешканцями Інституту — здебільшого це робсила, через проєкт пройшло приблизно 300 тис. харків’ян, в ролі першого секретаря горкома КПУ М. Добкін, в ролі наркома важкої промисловості — Н. Шуфрич. 

Ще одним українським персонажем є В. А. Ажиппо (останні роки працював викладачем кафедри прикладної психології ХНУ ім. Каразіна) — підполковник внутрішніх військ, «ветеран виправної системи», тюремник, що навіть просвітницьку книжку про в’язницю написав. В DAU грає сам себе.

Саме він допитує Наташу (за чутками Хржановський знайшов її в БДСМ-борделі) і змушує жінку запхапи собі скляну пляшку до вагіни.

Ажиппо в якійсь момент стає Директором Інституту і починає наводити лад — викорінювати збочення.

Він помер від серцевого нападу в 2017 в Лондоні, де продовжувалася робота над DAU. Можливо, дивлячись на екран, впізнав себе справжнього у cобі-персонажі і серце не витримало.

Слово DAU іноді можна переплутати з «даун» (да пробачать мені люди із зайвою хромосомою добра), але DAU — це натуралізований портрет десь 280 млн «зайвих людей», результат експериментального селекційного схрещування жаби (Фройда) з гадюкою (Марксом). І як зазначено у тізері — експеримент не закінчився, він просто не може закінчитися, допоки кожен (може кожен й не потрібен, але я не знаю скільки саме потрібно людей) з нині живущіх, причетних до цієї території та/або цієї ідеології не візьме на себе особисто всю відповідальність за співучасть в Експерименті — великому екперіменті зі створення нової комуністичної людини. 

Ілля Хржановський на себе нічого не бере, він всього лишень репрезентує сам Експеримент. Але маю віддати йому належне — мій десь 15-годинний досвід перебування у цій репрезентації не відпускає мене  досі і формує в мені все нові і нові питання. Наприклад, яким чином нова комуністична людина виявилася значно більш концентрованою у сучасній людині? Я дуже добре пам’ятаю радянську людину, але сучасна переважає її у відсотках радянськості, до того ж вона про це не знає і знати не хоче.

Хржановський створює спокусливі для цієї людини умови існування — вона не повинна більше прикидатися людиною пострадянською, сучасною, толерантною і т. п., вона нарешті може стати самою собою — робити кар’єру «по партийной линии», писати доноси, боротися за звання «героя социалистического труда», знущатися з тих, над ким має владу, безкарно застосовувати насилля, відмовлятися від свободи та самостійного мислення… 

Режиcер так й каже: «Я тільки створив обставини, а люди почали в них жити». І, схоже, люди дуже зраділи тим обставинам, які повертають їм простоту радянського існування, коли від тебе нічого не залежить і що багато хто сприймає як свободу.

Довелося чути чисельні здивування тим, як вільно ці люди існують в кадрі. Особливо дивуються іноземці і пояснити це їм не видається можливим.

Французькою публікою, схоже, все це сприймалося як екзотична розвага — етнологічне спостереження за дикунами під музику Massive Attack в декораціях сексшопу.

В декого брутальність експерименту викликала огиду, Цікаво, які відчуття в них би викликала радянська дійсність? 

Спостерігаючи за французами та іншими нерадянськими людьми, я помітила, що вони дивляться на це як на інопланетний атракціон.

Всі ці секс та насилля на екрані максимум викликають обурення типу: «Я не могла дивитися як мучають цю жінку (Наташу)», — як сказала відома італійська акторка, що відмовилася брати участь в проєкті.

Уважна радянська людина тим часом бачить, що справа не в муках Наташі, а в тому, що всі померли, все це — життя після смерті, і тому смерті там нема, а значить нема й життя. 

«Життя закінчилося і щось в ньому відбувається на іншому рівні — я зрозумів, що треба шукати людей виходячи з цього принципу», — каже режисер. 

Між тим, DAU демонструє істинність думки теоретиків перформативного повороту в культурі про те, що перформативність дозволяє діяти не тільки тут і зараз, але й на території минулого, і ця дія може вплинути на теперішнє: «Це змінило життя багатьох людей, які брали участь, їхнє сучасне життя», — каже Хржановський.

Ми з Мар’яною Матвейчук нещодавно вигадали нову науку — мистецьку антропологію. Я думаю, що багато явищ сучасної культури, які не вдається покласти на якусь з полиць — секторів/видів/жанрів мистецтва, — належать до дослідження — мистецького дослідження людини як такої — дослідження самого себе. Це нудотна справа. Питання тільки в тому, чи продовжувати думати, долаючи нудоту чи думати про нудоту.

Насамкінець, кілька фактів:

• Ілля Хржановський є наразі художнім керівником проєкту «Бабин яр»;

• Деякі фільми з DAU було цензуровано в Росії, бо вони «пропагують порнографію»;

• DAU увійшов до програми BERLINALE 2020.