Частина перша із серії текстів про розробку нової нейронної архітектури [1]
З позиції сучасної нейрофізіології весь наш досвід, усе різноманіття нашого сприйняття є (лише) електричним сигналом, який передається від одного нейрона до іншого. Цей процес має назву «потенціал дії» (action potential) і вінчає собою усю фізіологічну складність нашого світосприйняття. Нейронна мережа у такому контексті постає у вигляді грандіозного процесу, крізь призму якого ми сприймаємо навколишній світ; процесу, під час якого мільйони нейронів одночасно «спілкуються» між собою, спалахуючи та згасаючи поперемінно. Відтак, «потенціал дії» — це «процес процесів», який генерує цілісність нашого сприйняття у його множинності та різноманітті. Саме тут усі розрізненні елементи індивідуальної чуттєвості (зір, слух, тактильність) конвертуються у єдиний потік досвіду, в якому ми живемо впродовж усього життя.
Така наукова картина відкриває нові горизонти для технологічної медіації індивідуального досвіду. Якщо нам вдасться цілісно дешифрувати механізми нейрокомунікації, то ми досить швидко отримаємо доступ до головного «центру управління» людської тілесності. [2] Подібне дешифрування стає дедалі реальнішим завдяки технології нейроімплантів та глибинної стимуляції мозку. Проте, як це часто буває з новими технологіями, вони (зазвичай) несуть не лише покращення, але й потенційні загрози.
Структура нашого мозку складається з двох головних рівнів — лімбічний рівень та неокортекс. Лімбічний рівень — це складник нашого мозку, яку ми отримали у спадок від давніх предків. Лімбічна система відповідає за наші «найголовніші» (з точки зору виживання) рефлекси: за правильне функціонування внутрішніх органів, орієнтацію у просторі, регуляцію механізмів довгострокової пам’яті.
Неокортекст — це більш сучасний складник, яка виникла на пізніх стадіях еволюційного процесу. Неокортекст відповідає за використання мови, процеси навчання й сну. Нейроімпланти, найближчим часом, стануть додатковим компонентом (рівнем, шаром) для зазначеної архітектури, компонентом, який, судячи з усього, змінить наш світ радикальніше, аніж інтернет.
Сьогодні головним полем використання нейроімплантів є медицина. Завдяки цій технології активно лікують людей з хворобами Альцгеймера, Паркінсона, епілепсією.
Технічне застосування імплантів складається з кількох системних компонентів. Перший компонент — це сам імплант, головне завдання якого — реєструвати активність відповідних секцій мозку (залежно від мети, яка стоїть перед лікарем) і передавати цю інформацію на так званий інтерфейс «мозок-комп’ютер» (Brain-Computer Interface). Інтерфейс «мозок-комп’ютер» — це другий компонент системи, який розшифровує дані отримані від імпланта і конвертує їх у формат доступний для потрібного девайсу (комп’ютер, смартфон). Наступний етап пов’язаний із безпосередньою «глибинною стимуляцією». Залежно від отриманих даних генерується так звана «когнітивна карта», завдяки якій лікар може зрозуміти специфіку того чи іншого захворювання й обрати оптимальний режим для конкретного імпланта. [3] Сьогодні цей процес здебільшого автоматизований, і участь у ньому людини стає дедалі меншою. Часто «імплант+інтерфейс» може сам аналізувати інформацію про активність мозку і вносити певні корективи під час роботи. Щойно правильний режим обрано, імплант починає процедуру «стимуляції» відповідної ділянки мозку. Цей процес може попередити епілептичний напад, а також допомогти людям, які хворіють на нарколепсію або мають інші різноманітні психічні розлади.
Попередня генерація нейроімплантів функціонувала як «зовнішній» девайс, який, формально, не був частиною людського тіла. Проте порівняно нещодавній анонс Neuralink створив додатковий резонанс у дискусіях про нейроімпланти і їхнє потенційне використання у майбутньому. [4] Головна відмінність Neuralink від схожих девайсів полягає у безпосередньому закріпленні імпланта у мозок потенційного «власника». Такий «прямий plug-in» створює цілу низку нових етичних дилем, відповіді на які ми поки що не маємо.
Сама ідея сучасних нейроімплантів виходить за межі винятково медичного застосування. Тут, як завжди, медицина є своєрідним «тестовим майданчиком», на якому ми можемо перевірити коректність певної інновації, відкалібрувати нюанси її поведінки, і, бодай у загальних рисах, спробувати передбачити короткострокові наслідки її (технологічної) імплементації. Першим (і, можливо, найпростішим) прикладом застосування нейроімплантів поза медицинским контекстом може стати наша комунікація з іншими людьми. Зараз, аби надіслати текстове повідомлення, у нас є дві опції — надрукувати його або записати аудіоповідомлення. Обидва способи є досить швидкими моделями обміну інформації, проте нейроімпланти можуть запропонувати альтернативний варіант — вам просто потрібно буде «продумати» цей текст. Ваші м’язи (ані пальці рук, ані голосові зв’язки) не будуть залучені у цій операції. Інформація набуде швидкості «думки» у прямому сенсі цього слова. Подібне пришвидшення у сфері комунікацій (коли передача інформації отримує статус «моментальності)» створить радикально нову форму соціальної взаємодії й матиме довгострокові наслідки для усієї історії майбутнього людства.
Продовжуючи розвивати тему мови та циркуляції смислів, можна припустити, що у певний момент людство перестане використовувати «звуковий-фонетичний» складник мови і залишить лише її концептуальну суть. [5] Іншими словами, під час діалогу ми мовчатимемо. Говоріння, як невіддільна складова нашої щоденної комунікації, зникне назавжди, а наші голосові зв’язки перетворяться на рудимент. Який сенс у використанні звуків, якщо є значно швидший (і, можливо, зручніший) механізм обміну інформацією? [6] Можливо, з артикуляцією слів буде як з паперовими книжками — поступово надаватимуть перевагу іншим методам комунікації? З появою інтернету паперова кореспонденція поволі зникає. Звичайно, залишаються люди, які віддають перевагу написаному тексту замість тексту надрукованого. Проте такі люди є (і будуть надалі) у меншості. Можливо, щось схоже станеться і з нашими практиками говоріння. А також, що у близькому майбутньому існуватимуть гетто-секти-анклави, де люди свідомо (або внаслідок соціального детермінізму) і далі говоритимуть один з одним у тому форматі, до якого ми звикли сьогодні.
Питання мови — це, безперечно, вкрай важлива складова, про яку варто пам’ятати, коли йдеться про нейроімпланти нової генерації. Однак не менш важливим є питання персональної ідентичності. Загалом сучасна нейрофізіологія стверджує, що наша індивідуальна ідентичність (факт того, що я щодня усвідомлюю себе як певне незмінне «Я», як відповідну самість) фундована у нейрофізіологічних процесах нашого мозку. Іншими словами, моє щоденне переживання власної самості є результатом складного процесу нейрокомунікації, що перманентно відбувається у моєму мозку. Однак, що станеться, якщо ми почнемо втручатися у цей процес? Чи не зміниться наше усвідомлення власної ідентичності? І, найголовніше, як нам перевірити, що така трансформація ідентичності насправді відбулася? Останнє питання потребує більш детального прояснення.
Очевидно, що випадки, у яких використання нейроімплантів призводить до повної трансформації ідентичності можна буде легко зареєструвати й верифікувати засобами сучасної медицини. Проте, що робити у випадку повільної трансформації ідентичності? Адже сучасні імпланти впливають на активність мозку не одразу, подекуди пацієнт може відчути зміни лише за кілька місяців, а іноді навіть і років. Тож легко уявити ситуацію, у якій ваша ідентичність змінюється настільки повільно, що ви просто не в змозі помітити цю трансформацію. Звичайно, деякі нейрофізіологи стверджують, що локальні трансформації у нашій ідентичності відбуваються щодня, щодня ми прокидаємося «трохи» іншою індивідуальністю, аніж коли лягали спати. Це нормальний фізіологічний процес, якого не варто боятися. Однак така «нормальна» трансформація є результатом природних механізмів, натомість трансформація, яка відбувається унаслідок використання нейроімплантів створює іншу модель (і нейронну архітектуру) функціонування нашого мозку. Чи не може статися так, що повсюдне використання нейроімплантів призведе до трансформації ідентичності не лише певної групи людей, а усього людства загалом? Адже цілком логічно буде припущення, що незабаром з’явиться чимало охочих використовувати імпланти для отримання конкурентної переваги над іншими.
Питання конкурентної переваги є одним з найголовніших у цій темі, адже нейроімпланти значно покращуватимуть когнітивні спроможності свого «власника». Відтак, той, хто використовує імплант, буде успішнішим у навчанні, роботі, комунікації з іншими. А якщо взяти цілу групу таких індивідів і використовувати такий колектив для досягнення стратегічних цілей: у військовому, інноваційному, промисловому секторах? Країни, які першими зможуть утілити такий сценарій, отримають значну стратегічну перевагу проти інших країн.
Єдине можна сказати напевно: використання нейроімплантів змінить швидкість виконання багатьох когнітивних процесів. Така трансформація призведе до радикального пришвидшення усіх компонентів нашого досвіду. Світ почне змінюватися безпрецедентно швидко і динаміку цих змін неможливо ані передбачити, ані правдиво спрогнозувати.
[1] Поняття когнітивної сингулярності використовується у цій статті як концептуальний неологізм, засобами якого я намагаюсь описати радикальне пришвидшення когнітивних процесів, яке чекає на нас у близькому майбутньому. Таке пришвидшення виникне унаслідок нових розробок у сфері нейроімплантів і призведе до глибинної трансформації засадничих елементів нашого повсякденного досвіду. У цьому тексті запропоновано кілька найочевидніших, з моєї точки зору, сценаріїв, які чекають на людство у найближчому майбутньому у зв’язку із використанням технології нейроімплантів.
[2] У цьому матеріалі я не обстоюю позицію сучасного сцієнтизму. Мої погляди на природу свідомості відрізняються з нинішнім науковим редукціонізмом. Метою цього матеріалу є бажання продемонструвати потенційні наслідки та можливі питання, які виникатимуть у результаті безапеляційного використання техніки у полі дотичному до проблем індивідуального досвіду, свідомості, персональних переживань.
[3] Когнітивна карта — це візуальна репрезентація активності мозку, яка генерується завдяки використанню сучасних електроенцефалографів. Уперше цей термін був використаний американським психологом Едвардом Толманом (Edward Tolman), який ввів його як результат власних досліджень поведінкових процесів у щурів. Упродовж експерименту Толман спостерігав як щури поводять себе у лабіринті. Упродовж серії експериментів Толман помітив (а згодом науково обґрунтував), що з часом щури вчаться краще орієнтуватися у лабіринті. Його науковий доробок став важливою складовою у вивченні процесів так званої «психології навчання».
[4] Neuralink — це американська нейротехнічна компанія, заснована у 2016 році Ілоном Маском. Головний дослідницький фокус проєкта пов’язаний із створенням нової генерації нейроімплантів. Для тих, хто зацікавлений у більш детальному аналізі цієї технології, раджу почитати наукову статтю Ілона Маска.
[5] Це важливе питання у межах сучасної філософії мови. Якщо фонетична складова мовного процесу може зникнути у наслідок широкого використання нейроімплантів нової генерації, чи не змінить це структуру самого мовного акту? Адже мовний акт, за своєю суттю, завжди складається із двох компонентів: означуваного (мовного виразу) і того, що означається (ідеального смислу). Можна поставити це питання у більш радикальній формі: якщо прибрати фонетичну складову виразу чи зможе мова функціонувати взагалі?
[6] Цікаво, у цьому контексті, подумати про зміни в індустрії, де звукова складова нашої мови відіграє ключову роль. Наприклад, спів. Чи зникне ця культурна практика взагалі, чи, можливо, під впливом нових форм нейроімплантів, вона набуде якихось нових варіацій?