Ілюстрація: Соня Ісупова
На чільній ілюстрації до новини на Lb.ua про радикальне скорочення витрат на культуру в держбюджеті ми з Марією Ланько бадьоро запалюємо фаєри на даху Міністерства тоді-ще-тільки-культури. Це була вступна перформативна частина проекту Міті Чурікова для Фестивалю молодих українських художників. Робота Чурікова «We Are Here» полягала у символічному захопленні Мінкульту. У 2017 міністерство ініціювало перший у своїй історії великий проект сучасного мистецтва — і тим самим визнало сучасне мистецтво «як клас» і долучилося до живого культурного процесу, який до цього прекрасно розвивався автономно, але переважно осторонь держустанови. Чуріков прагнув дослідити й відтворити іконографію акції захоплення, яка асоціюються зі «змінами» і «прогресивними зрушеннями» у суспільстві. Трохи більше я писала про цю важливу для мене як співкураторки Фестивалю роботу півроку тому, напередодні відкриття другої едиції цього проекту в Харкові, яка отримала назву Бієнале молодих художників у Харкові.
У далекому й безтурботному 2017 отримати дозвіл та видряпатися на дах держустанови for the sake of art видавалося чи не найбільшою перепоною на шляху до порозуміння між державою та сучасною художньою спільнотою (сприймайте це речення як метафору). Початково, ця колонка мала б бути присвячена міркуванням про український арт-ринок, у гібридні стосунки з яким ми вступили півтора роки тому, заснувавши галерею The Naked Room. Але зараз я дивлюся на цю прекрасну світлину, відчуваю одночасно і злість, і сентиментальність, а ідея колонки набирає нових обрисів — таки кортить підкинути хмизу у ватру загального обурення урядовим ляпасом культурному сектору. Безнадійна справа, так. Але що залишається, окрім як продовжувати робити те, що уміємо й любимо. Підкидувати хмиз, дряпатися на дахи, називати речі своїми іменами. І щосили підтримувати власні малі й великі інституції та проекти.
Не маю певності, чи на часі зараз розмова про арт-ринок. І чи взагалі зараз на часі арт-ринок як такий. Втім, півтора роки тому він був також не на часі, наскільки я можу пригадати вітальні слова, що ми їх чули напередодні відкриття The Naked Room. «Ринку немає, колекціонери не купують, ви закриєтеся через півроку», — казали вони. Не беруся поки за економічні прогнози щодо долі власної та інших українських галерей (зрештою, це не перша криза на їхньому віці). А ось щодо світової ситуації, цікаву поживу для роздумів пропонує The New York Times в огляді перших реакцій та стратегічних кроків велетнів індустрії. Так, скасований Art Basel Hong Kong запровадив Online Viewing Rooms, де колекціонери отримають усі звичні опції попереднього перегляду творів від галерей, 95% яких погодилися на нові умови та адаптували свої шоу руми під віртуальний формат. Галерист-важковаговик Девід Цвірнер розробив такі віртуальні простори іще в 2017 році й нині жартує, що «майбутнє настало швидше, ніж ми думали». Його галерейна мережа до такого майбутнього прозорливо підготувалася. Цікаво буде отримати статистику онлайн продажів за декілька місяців. Але вже зараз авторка огляду Робін Погребін прогнозує: для артринку це лише початок переходу до віртуальності.
Карантин, зрештою стане поворотним моментом для неминучої онлайнізації чи не останньої великого світового сегменту, даруйте на слові, рітейлу. Згідно звіту онлайн-платформи Artsy за 2019 рік, доля онлайн продажів останні роки неквапливо, проте впевнено зростає. 5 років тому онлайн продажі були радше виключенням, а нині статистика Artsy наступна: 21% опитаних колекціонерів витратили близько 75% свого річного бюджету на придбання мистецтва саме онлайн, іще 15% опитаних витратили у такий спосіб від 50 до 74%. Головним фактором, який мотивує купувати онлайн, є не швидкість пошуку роботи (2 місце) і зручність транзакції (3 місце). На першому місці — відсутність можливості придбати бажану роботу деінде офлайн. Ця статистика набуватиме усе більшого масштабу у період карантину. І, зрештою, змінить сферу продажу мистецтва з середини, переналаштує не просто технічні підходи до продажів, але, насамперед, характер взаємодії з колекціонерами та — художниками. І таки має з’явитися свій умовний Uber — новий інструмент, який запропонує не просто зручний мобільний додаток, але змінить системний алгоритм, правила гри в індустрії. Головними оновленням мають стати прозорість та зрозумілість механізмів сфери.
Таке глобальне переналаштування стосуватиметься й України. І це буде шанс для локального артринку перестрибнути одразу через декілька сходинок і облишити анахронічні «докарантинні» проблеми зросту. Уявіть собі, що ви вже добу не можете встановити нове ПО Windows на старенький лептоп, аж тут вам приносять новий IPad. Ця технократична метафора звучить в нинішніх обставинах «усамітнення в мережі» дещо моторошно. Проте гарно ілюструє, що проблема українського артринку криється не в інструментах, а у морально застарілих принципах, які стоять за цими інструментами. Тому разом з новими підходами продажів має прийти новий світоглядний підхід до придбання мистецтва. Окрім прозорості та зрозумілості механізмів, цей підхід буде грунтуватися на повазі до осердя сфери — власне, мистецтва.
Але що саме було не так із світоглядом попереднім? Серед усього комплексу проблем українського арт-ринку, фаховий розбір яких я лишу ринковим аналітикам і дилерам, для себе я виокремила таке спостереження. Воно стосується насамперед цільовою аудиторії, яка здатна розширити й пожвавити — колекціонери-початківці, wannabe-колекціонери, спорадичні покупці мистецтва або ті, хто лише замислюється про це. В уявленні багатьох з тих, хто морально й фінансово готовий стати колекціонерами сучасного мистецтва, артринок радше асоціюється зі сферою благодійності, аніж з ринковими стосунками. Проявляється це у декілька способів.
По-перше, це шалена популярність творів мистецтва в якості лотів на благодійних аукціонах, що їх часто влаштовують різні фонди, корпорації чи приватні особи з доброчинною метою. Робота з художніми «лотами» на таких заходах потребує окремої експертизи, якої якраз таки і бракує організатором: зрештою, відбір творів часто є випадковим, не якісним і створює дивний образ «українського сучасного мистецтва» для тих, хто матиме з ним першу очну ставку на такій благодійній події. А вартість творів зазвичай відображає загальну «цінову політику» заходу та рівень благодійного азарту гостей, аніж сякі-такі ринкові реалії. Зрештою, твори дійсно значимих авторів можуть бути придбані за символічну стартову ціну. А не цікаві, проте з різних причин привабливі «випадкові» твори отримають навколо справжній аукціонний хайп.
Другий прояв такого собі благодійного арт-ринку — це «тихі аукціони» на facebook, які збирають кошти для лікування близьких і друзів, або ж на користь самих художників, які опинилися у фінансовій скруті. На таких facebook—аукціонах новоприбулі та досвідчені колекціонери мають гарну нагоду придбати дійсно хороші твори (адже їх вибирали самі автори) за ціною, суттєво нижчою за ринкову. А іноді й просто за символічну, якщо є потреба зібрати кошти якнайшвидше. Мені лишається лише схилити голову перед художниками, які щиросердно передають свої роботи на добру справу. Як і перед тими художниками, які не цураються відкрито просити про допомогу і зрештою, саме художники є головними благодійниками в таких ситуаціях.
Ці два кейси ілюструють для мене два моменти. По-перше, артринок має нову аудиторію, яка лише підступається до нього. Люди цікавляться мистецтвом, готові платити за нього, готові жити з ним. Але — і це по-друге, — «точкою входу» для придбання мистецтва стає певна додана вартість, благодійний жест, бонусом до якого стає отримана у власність робота. Я не маю статистики, скільки таких колекціонерів-благодійників продовжували вже свідомо поповнювати й розвивати свої зібрання. За моїми особистими спостереженнями, стоп-фактором може бути щирий подив реальним ринковим цінам в галереях, комерційних аукціонах та майстернях художників, які можуть радикально відрізняються від запропонованих на благодійних подіях. При цьому, реальні ціни, звісно, будуть видаватися завищеними, а не навпаки. Виправити таку дезорієнтацію в ціноутворенні може лише розуміння символічної цінності твору — тобто, його місця в, даруйте за пафос, історії мистецтва. А відтак і розуміння, що символічна цінність формує цінність фінансову, а не навпаки.
Тож для себе я формулюю світоглядну проблему українського артринку так — йому бракує такої системи координат, у якій головним активом стане можливість досвіду причетності до мистецтва, а не предмет, естетична одиниця. Я розумію артринок майбутнього як систему стосунків, в основі якої буде прозорість та, передовсім, повага до його головних акторів — художників, що їм у цій системі відведене привілейоване місце, а не роль суб’єктів чи об’єктів благодійності. І ця повага є не наслідком, а причиною, передумовою здорових ринкових механізмів.
Змінити правила гри в українському артринку та стати оцим умовним Uber’ом зуміють ті, хто «оцифрує» подібний етичний підхід. І впровадить такий механізм взаємодії між тими, хто створює, консультує та купує, у якому етика та повага будуть запрограмовані як опція by default.
Цей нібито очевидний, але досі рідкісний в наших реаліях етичний базис видається дійсно єдино рятівним у brave new world, де нам усім належить жити. І, очевидно, корегувати всі життєві й професійні налаштування. Але ця колонка, зрештою, таки не про арт-ринок. Його дійсно не буде, якщо знерухомленою залишиться вся сфера культури. А такою вона буде без державної підтримки. Коло замикається.
У підсумку, мені хотілося б масштабувати запропоновану формулу «художники передусім» та правити її за ілюстрацію хибності бюджетної стратегії щодо культури. Не ми підтримуємо художників, купуючи їхні твори (тим паче, коли прагнемо зробити це за найнижчою можливою ціною). Це художники підтримують нас, коли створюють нові роботи та сенси. Не держава має благодіяти культурі та підтримувати її мінімальними засобами, аби та бодай жевріла, допоки не прийдуть «кращі часи». Це культура підтримує державу і пришвидшує настання цих «кращих часів». Ніякої благодійності — лише ринкові стосунки та прагматичне інвестування у сферу, яка принесе дивіденди. Аби помислити ті дивіденди, необхідна не горезвісна політична воля, а політична уява. Ситуація з відчайдушним скороченням бюджету на культуру є історією не про економію, а про політичний вибір. Про наміри та їх відсутність. Про розставлені пріоритети. Про коротко- та далекозоркість. Про не/здатність помислити категоріями майбутнього, яке настане швидше, ніж видається.
Епідемія, карантин, паніка минуть. За ними, цілком вірогідно, слідуватимуте не менш складний період. Але лишаються художники і народжені ними сенси, які здатні бодай трохи примирити нас з тим, що коїться навколо і всередині нас. Саме у мистецтво і саме зараз варто інвестувати. Державі, колекціонерам, глядачам — усім. Ні, не конче гроші: увага, час, уява теж є важливою інвестицією. Саме зараз, коли інші інвестиції більше не видаються надійними і не викликають довіри. Не чекаючи, поки буде знову безпечно збиратися натовпом на вернісажах.